Я не хочу, щоб склалося враження, буцімто всім, чим я займався в Брістолі, були праця й побачення з Веронікою. У моїй пам'яті зринають і кілька інших спогадів. Один із них-од-ним-одна прикметна подія-ніч, коли я був свідком Севернського бору6. Місцева газета друкувала розклад, у якому було зазначено, де й коли краще його спіймати. Та під час першої моєї спроби вода, здавалося, не слухалася його вказівок. Згодом, одного вечора в Мінстервор-сі7, наш гурт чекав на березі річки до опівночі й врешті отримав винагороду. Впродовж однієї чи двох годин ми спостерігали, як вода вливалася в море, як роблять усі нормальні річки. Перепадисте місячне сяйво доповнювали періодичні спалахи кількох потужних смолоскипів. А по тому було шепотіння й витягання в'язів, і всі думки про вогкість і холоднечу зникли, щойно річка, здавалося, просто передумала, й хвиля заввишки у два чи три фути попрямувала просто на нас, розриваючи течію всією своєю шириною, від краю до краю. Цей здійнятий бриж зрівнявся з нами, прорвався крізь нашу групу і завернув коліном удалечінь; дехто з моїх приятелів погнався за хвилею, лементуючи, кленучи й спотикаючись, коли вона випереджувала їх; я залишився на березі сам. Навряд чи я можу передати ефект, який та мить справила на мене. Це не було схоже на торнадо чи землетрус (хоч я не бачив ні того, ні іншого), коли природа, стаючи жорстокою й руйнівною, вказує нам на наше місце. Це було тривожно, бо виглядало досить неправильно, немовби хтось натиснув на якийсь невеликий важіль, і тут, лише на три хвилини, природа переінакшилася, й час укупі з нею. А в присмерку це видиво виглядало ще більш таємничо, ще більш потойбічно.
Після того, як ми розійшлися, вона зі мною переспала.
Так, я знаю. Ви, певно, гадаєте: бідолашний телепень, як він міг не передбачити цього? Та я не передбачив. Я гадав, що між нами все було скінчено й що була інша дівчина (нормального зросту, що на вечірки взувала високі підбори), яка мене цікавила. Я не передбачив цього ані коли ми з Веронікою натрапили один на одного в пабі (вона не любила паби), ані коли вона попрохала мене провести її додому, ані коли ми спинилися на півдорозі й поцілувалися, ані коли зайшли до її кімнати, й я ввімкнув світло, а вона знову його вимкнула, ані коли вона зняла свої трусики й тицьнула мені пачку "Дюрекс Фезерлайт", і навіть, коли вона взяла одного з моєї тремтячої руки й надягнула його на мене, чи впродовж усієї справи, яка робилася похапцем.
Атож, ви можете знову сказати: ох ти, бідолашний телепень. І ти гадав, що вона-незаймана, коли вона натягала презерватив на твого стрижня? Знаєте, дивним чином, але я таки гадав. Гадав, що це, либонь, було однією з інтуїтивних жіночих навичок, якої мені бракувало. Що ж, можливо, так і було.
-Ти маєш притримувати його, коли виходитимеш,-прошепотіла вона (може, вона гадала, що я-незайманець?). По тому я підвівся й пішов до ванної, наповнений презерватив час од часу ляпав об внутрішні боки моїх стегон. Звільнившись від нього, я остаточно вирішив: Ні все скінчено, ні.
-Ти — егоїстичний покидьок, — мовила вона, коли ми зустрілися наступного разу.
-Так, що ж, от тобі й на.
-Це-майже зґвалтування.
-Не думаю, що бодай щось на це вказує.
-Ти ж бо міг мати порядність сказати мені заздалегідь.
-Я не знав заздалегідь.
-О, то було так погано?
-Ні, було добре. Просто...
-Просто що?
-Ти завжди прохала мене подумати про наші стосунки, тож, зараз, мабуть, я подумав. Таки подумав.
-Браво. Певно, це було важко.
Я подумав: а я ж навіть не бачив її персів за весь цей час. Відчував їх, та не бачив. До того ж, вона помиляється щодо Дворжака й Чайковського. Окрім цього, я зможу ставити свою платівку Un Homme et Une Femme скільки забажаю. Відкрито.
-Перепрошую?
-Господи, Тоні, ти навіть зараз не можеш зосередитися. Мій брат мав рацію щодо тебе.
Я знаю, що мав спитати, що казав брат Джек, та не хотів завдавати їй такої втіхи. А що я мовчав, вона продовжила:
-Й не кажи цього.
Життя здавалося грою в загадки навіть більше, ніж звичайно.
-Чого "цього"?
-Що ми й досі можемо залишатися друзями.
-А я мав би це сказати?
-Ти можеш казати все, що думаєш, що відчуваєш і, на Бога, що маєш сказати.
-Гаразд. У такому разі я не казатиму того, що мав би сказати. Бо я не думаю, що ми й досі можемо залишатися друзями.
-Чудово,-мовила вона з нотками сарказму.-Чудово.
-Та дозволь мені спитати тебе. Ти переспала зі мною, щоб повернути мене?
-Я вже не мушу відповідати на твої питання.
-У такому разі чому ти не спала зі мною, коли ми зустрічалися?
Жодної відповіді.
-Бо тобі це було непотрібно?
-Можливо, я не хотіла.
-Можливо, ти не хотіла, бо тобі це було непотрібно.
-Можеш вірити в усе, що забажаєш.
Наступного дня я відніс глечик для молока, який вона мені подарувала, до крамниці Оксфам8. Я сподівався, що вона побачить його у вітрині. Та коли я спинився, щоб перевірити, то натомість побачив у вітрині дещо інше: маленьку кольорову гравюру Чізлгерсту, яку я подарував їй на Різдво.
Принаймні ми вивчали різні дисципліни, й Брістоль був досить великим містом, аби ми лише час від часу перетиналися. І коли це траплялося, мене вражало почуття, яке я можу назвати лиш "передпровиною": очікування, що вона скаже чи зробить щось, що змусить мене чутися добряче винним. Але вона так і не забажала заговорити до мене, тож це побоювання поступово зникло. І я сказав собі, що мені немає за що почуватися винним: ми обоє були майже дорослими, відповідальними за власні вчинки, з власної волі ввійшли в зносини, з яких нічого не вийшло. Ніхто не завагітнів, нікого не вбили.
Другого тижня літніх канікул надійшов лист із поштовою маркою Чізлгерста. Я оглянув незнайоме-петлювате, трохи неохайне-письмо на конверті. Жіноча рука: її мати, без сумніву. Черговий спалах "передпровини": либонь, Вероніка зазнала нервового виснаження, вона спустошена й самотня. Можливо, в неї перитоніт, і вона просить із лікарняного ліжка, щоб я прийшов. Чи, можливо,... та навіть я міг сказати, що це були зарозумілі фантазії. Лист і справді був від Веронічиної матері; короткий і, на мій подив, без ніяких звинувачень. їй було прикро, що ми розійшлися, й вона була певна, що я знайду когось більш підхожого. Та не схоже було, що вона розуміла під цим, що я-мерзотник, який заслуговував на когось такого ж безсумлінного. Швидше, вона мала на увазі протилежне: що я добре поводився, й вона зичила мені всіляких гараздів. Ліпше б я зберіг листа, бо він став би доказом, підтвердженням. Натомість єдине свідчення, що зринає в моїй пам'яті,-неохайна досить хвацька жінка, яка розбила яйце, зготувала мені ще одне й застерегла мене від своєї доньки.