Частина перша
Пригадую впереміш:
— лиснючий внутрішній бік зап'ястка;
— пару, що здіймається з мокрої раковини від вкиненої до неї зі сміхом гарячої сковорідки;
— згустки сперми, що оповивають зливний отвір, перш ніж политися донизу крізь усю висоту будинку;
— річку, що безглуздо мчить угору, її хвилю й прибій, освітлені півдюжиною смолоскипів-переслідувачів;
— іншу річку, широку й сіру, напрямок її течії, спотворений лютим вітром, який хвилює поверхню води;
— давно вистиглу воду у ванні за зачиненими дверима.
Останнього я насправді не бачив, але ж у нашій пам'яті закарбовується не конче те, що ми бачили навіч.
Ми живемо в часі-він утримує нас і надає нам форми, та я ніколи не вважав, що гаразд розумію його. І я не вдаюся до теорій про те, як він згинається й розгинається чи може існувати деінде в паралельних вимірах. Ні, я маю на увазі звичайний, буденний час, у регулярності плину якого запевняють нас настінні й кишенькові годинники: тік-тік, тік-так. Чи існує щось переконливіше за секундну стрілку? А втім, досить лише дещиці втіхи чи болю, щоб навчити нас його поступливості. Деякі емоції прискорюють його, інші-сповільнюють; часом здається, що він зникає-до крайньої точки, де він справді зникає, щоб уже ніколи не повернутися.
Мені не йдеться про моє школярство, я не почуваю жодної туги за ним. Але школа-це місце, де все почалося, тож я мушу коротко повернутися до кількох випадків, які перетворилися на анекдоти, до деяких приблизних спогадів, які час перетворив на правдиві. Коли я не можу бути певним справжніх подій, то можу бодай бути чесним у враженнях, які ці події залишили. Це, найбільше, на що я здатний.
Нас було троє, й він тепер став четвертим. Ми не очікували поповнення нашого нечисленного гурту: кліки й двійки були давно в минулому, й ми вже починали уявляти свою втечу зі школи в життя. Його звали Едріен Фін, високий несміливий хлопчина, який від початку мав понурий погляд, а думки тримав при собі. Перші день чи два ми майже не завважували його: наша школа не мала привітальної церемонії, не кажучи вже про її протилежність-уведення до системи покарань. Ми помітили його присутність і чекали.
Вчителів він цікавив більше, ніж нас. Вони мали визначити рівень його інтелекту й почуття дисципліни, дізнатися, як добре його навчали раніше й чи засвідчить він себе "гідним стипендії". Третього ранку того осіннього семестру ми мали урок історії зі Старим Джо Гантом, насмішкувато-ввічливим вчителем у костюмі-трійці, чия система контролю полягала в підтриманні достатньої, проте не надмірної нудьги.
— Отож, як ви пригадуєте, я прохав вас прочитати дещо про панування Генрі Восьмого.
Ми з Коліном і Алексом крадькома перезирнулися, сподіваючись, що запитання не впаде, мов закинутий рибалкою живець, на наші макітри.
— Хто бажає схарактеризувати цю добу?
Він витлумачив наші відвернені очі на свій лад.
— Що ж, можливо, Маршал, ви. Як би ви описали панування Генрі Восьмого?
Наша полегша була більшою за нашу допитливість, оскільки Маршал був обачним незнайком, якому бракувало вигадливості з справжнього неуцтва. Він дошукував можливих прихованих притичин у запитанні, перше, ніж здобутися на відповідь.
— Була ворохобня, сер.
Вибух насилу стримуваних усмішок; сам Гант майже всміхнувся.
— Чи не могли б ви розтлумачити?
Маршал повільно хитнув головою, трохи розважив, і вирішив, що часу на обачливість немає.
— Я би сказав, була велика ворохобня, сер.
— Тоді Фін. Ви готові до уроку?
Новак сидів попереду ліворуч від мене. Він не виявив жодної видимої реакції на Маршалові ідіотизми.
— Боюся, що не зовсім, сер. Та існує один напрям думки, відповідно до якого, єдине, що можна сказати про будь-яку історичну подію-навіть про раптовий початок Першої світової війни,-це те, що "щось сталося".
— Справді? Це позбавило б мене роботи, чи не так?
Після дещо улесливого підсміювання Старий Джо Гант пробачив нам наше ледарювання під час канікул і втаємничив нас у багатоженство королівського різника.
Під час наступної перерви я знайшов Фіна.
— Мене звати Тоні Вебстер.
Він обережно поглянув на мене.
— Чудова відповідь Гантові.
Здавалося, він не розумів, про що мені йшлося.
— Про те, що "щось стається".
— А. Так. Я був дещо розчарований тим, що він її не втямив.
Та я очікував почути від нього не це.
Пригадую ще одну деталь: ми втрьох, на знак єдності, носили кишенькові годинники лицем до внутрішнього боку зап'ястка. Звісно, це було позерством, але, можливо, й чимось більшим. Так час чувся нам особистою, навіть таємничою річчю. Ми очікували, що Едріен зауважить це й вчинить так само. Та він цього не зробив.
Пізніше того ж дня-чи, може, наступного-ми мали подвійний урок англійської з Фі-лом Діксоном, молодим учителем, який щойно скінчив Кембридж. Він полюбляв використовувати сучасні тексти й кидав несподівані виклики. "Народження, Злягання й Смерть-ось про що тут ідеться, на думку Т.С.Еліота. Хтось прокоментує?" Якось він порівняв шекспірового героя з Кірком Дагласом зі "Спартака". А ще я пригадую, як під час обговорення поезії Теда Г'юза він манірно відхилив голову й пробубонів: "Звісно, всім нам цікаво, що станеться, коли в нього вичерпаються тварини". Часом він звертався до нас "панове". Природно, ми обожнювали його.
Того пообіддя він роздав нам вірш без назви, дати й імені автора, дав нам десять хвилин на ознайомлення з ним, а потім попрохав наших коментарів.
-Почнімо з вас, Фін. Просто скажіть, про що, на вашу думку, йдеться в цьому вірші?
Едріен підвів очі зі своєї парти.
-Про Ерос і Танатос, сер.
-Гм. Продовжуйте.
-Про секс і смерть,-продовжив Фін так, ніби позаду могли бути недоумки, які не розуміють грецької.-Або кохання й смерть, якщо ваша ласка. Еротичний принцип, у кожнім разі, вступає в суперечку із принципом смерті. Й те, що випливає з цієї суперечки, сер.
Мабуть, я виглядав таким враженим, що Діксон звернув на це увагу.
-Вебстер, просвітіть нас глибше.
-Я лише гадав, що цей вірш-про сипуху, сер.
Це була одна з відмінностей між нами трьома й нашим новим приятелем. Ми глузували у всіх випадках, крім тих, коли були серйозними, а він був серйозним у всіх випадках, крім тих, коли глузував. Нам знадобилося трохи часу, щоби звикнути до цього.