Становище експлуататорів неминуче пов'язане з комплексом відчуженості, що, як відгомін феодалізму, притаманний "провідній" верстві України в ХІХ-ХХ ст., і зокрема чітко зазвучить у її "націоналізмі". Як з амбразур своїх замчищ гордовито споглядав феодал на своїх підданих, а з балконів своїх Сокиринців, Мосі-вок, Лютеньок — поміщик і "українофіл" Шевченкової доби, так і "властеалчні", за Сковородою, "носії дер-жавнотворчої місії" сучасного неофашизму існують поза дійсністю, поза народом, поза рідним грунтом, їхня "Україна", як і їхніх прадідів, "великих" своїм "лакомством коло панування", як і Україна П. Куліша чи В. Липинського, це Україна суцільної абстракції. Такою самою абстракцією була Колхіда чи золото-дайна Голконда, чи врешті і наші "Дикі поля" для всякого рода колонізаторів і конкістадорів. Покоління української "провідної" верстви жили на Україні, кори стал и з її земних благ і, "лакомі панованья", витворювали навіть "національно-державні ідеали", але все буття України і її народу Ішло поуз них. Вони, як Куліш, воліли вважати цей народ "проблематичним поняттям" або як Липинський "охлосом", що ніколи не буде здібний до державного буття. А тим-часом, поза кругозором "вибраної" верстви, відбувалось явище, в історії майже безпрецедентне: сам народ, цей "безрідний сирота", як називала його в 60-их рр. мин. ст. львівська "Мета", став ковалем своєї долі і своего майбутнього, сам, "без письменних людей", як казав товарищ І. Франка — О. Данилюк, взявся скинути ярмо темних століть і стати нарешті "прологом" нової доби в історії України. "Без письменних людей" наш народ став до бою за волю Із найбільшою в свій час військовою силою на Сході Європи — феодальною Польщею !І переміг її. Власними силами він боровся з олігархією своєї знаті і з царським абсолютизмом та з магнатською Габсбур-щиною. Подвигом і трудом своїм він перетривав у невпинній боротьбі за свободу І суверенність та вийшов з неї переможцем. "Без письменних людей", без "провідної" верстви, тичинівський чабан став "отаманом" та відстояв свою правду "наименьшего брата" в найгероїчніших зусиллях, своїми ж грудьми, як колись у старовину — червоними щитами Святослава та Володимира, заслонивши шлях на Україну ворожим навалам.
Так, висловлюючись в подвигу і труді мас, ідея стає силою.
Ідеологам дворянської, магнатської, буржуазної України уявлялась наша батьківщина сонливою, патріархальною провінцією з романтичними хуторами і вітряками, з ідиллічними гречкосіями і чумаками, з маріонетковими ліричними Оксанами, на тлі старовинного гоголівського краєвиду. Із злорадністю яни-чар-каїйів, що ненавидять свій рідний край і свій народ, дивились націоналістичні міфотворці на Україну як на незмінне Дике Поле, де "споконвіку мідно лики й люд, державою ту землю непосівши, безсило грузне у важкій ріллі безкрилим тілом раб, а не господар"... І, як висновок з того: похід фашистівських "крицевих фаланг", які цю "віічию землю", "терен, що не діждавсь приходу Риму" (!) обернуть в зразкову колонію моторизованих Атіл Заходу...
Яке ж було здивування цих хуторянських казкарів і квазімодо українського фашизму, для яких Україна була "гноїщем азійським", "гайдамацьким хаосом", "бранкою-повією" (!), коли вони віч-на-віч зустрілись з Україною новою, з Україною, що творилась, зростала і формувалась без них — цих письменних людей", без цієї "когорти вибраних"! З Україною грандіозних перетворень і зрушень, з Україною — не іконопису, міфів і казок, а з Україною труду і величі, "вищого серця", за яким тужив Сковорода, з Україною мужньої і героїчної доби Жовтня.
Дійсністю першорядної ваги стала суцільна ліквідація поняття України як відсталої, аграрної країни і перетворення її в могутню індустріальну одиницю. Дійсністю — докорінна зміна українського краєвиду і формація матеріальної культури нової України як результату планового використання всіх її природних багатств і можливостей.
Невпізнано змінилась і суспільна свідомість дав-ної "степової Еллади". Відбулась інтеграція всіх наших етнічних фрагментів, штучно леліяних в попередніх добах, в одну українську соціалістичну націю. Ця інтеграція, в якій несуттєвими стали покутуючі ще лише під небом чужини місницькі комплекси "волиняків", "лемків", "надцніпрянців" і "наддні-стрянців", була можлива лиш на тлі інтеграції всієї української землі, лиш на тлі епохального акту возз'єднання всіх українських територій, включно з геополітично і історично приналежним до України Кримом.
Населенню цього величезного простору присвоєно свідомість великого і творчого народу, наснажено його національною гордістю, не декларативною, не штучно навіюваною гучним псевдопатріотизмом, а гартованою в вогні і в бурі суворої доби, грізного народного іспиту. Патріотизм радянських українців— це не облуда святох і "патріотів за печею", а могутнє чуття великої родини, світогляд мужніх людей труду, самопосвяти і творчості. Цим патріотизмом окрилена і нова культура України післяжовтневої доби, що в кожній своїй галузі відзначу є блискучі звершення, єднаючи для творчості все нові і нові сили нації, визволені революцією.
Нині, замість України, яку "не визнавали", яку поневіряли як синонім глухої периферії, як об'єкт торгу, як безобличну "річ проміжну", існує, росте і діє Радянська Україна, як рівно рядна на всіх міжнародних форумах могутня і суверенна держава.
Український народ це народ в повному розгоні своєї динаміки, це нація, яка невгавно іде вперед, яка знає куди вона іде і до чого вона прагне. Вона утверджує і розгортає той напрям, що виріс із нашого минулого, що зумовлений закономірним розвитком нашої історії і природним становищем нашої розлогої країни. Кожний день насичує наш народ міццю і силою, а їх джерела — в монолітній єдності, ідейній і соціальній нашого народу, в ідеях Великого Жовтня, цієї межевої дати в історії людства.
Де ж, на тлі цього нестримного походу нашого народу як співтворця великої соціальної революції і першого в Історії світу союзу соціалістичних націй і держав, становище людиноненависницької, анахронічної, анти суспільної і антинаціональної "доктрини націоналізму"? Який грунт на Україні для неофашизму — цього рецидиву безплідного мрякобісся, ганебного закріпачення людського вільного духа, цього останнього зойку гаснучого світу?