Істотною причиною до начебто-національного антагонізму між українськими і польськими владущими була економічна боротьба української буржуазії за рівну участь в розподілі благ з експлуатації трудящих та земних багатств Західної України. Було теж змагання за монополію на політичний провід мас. Але з хвилиною, коли взаємні компроміси відкривали перспективи хоч приблизно згідливого спільного визиску трудящих і сяких-таких крихт з панського стола, антагонізм перетворювався зразу ж в Ідиллю. "Ідеолог українського націоналізму", той же Д. Донцов, твердив у 1922 р., що "в наших інтересах — існування великої і мілітарно могутньої Польщі". Тобто — в інтересах української буржуазії, що як і Бадені боялася, щоб "революція на Великій Україні не перекинулась до нас"...
Кого ж обдурювали і нині ще обдурюють ці обидві "провідні" верстви баденіх і цегельських? ..
Нині, коли втрата України, цієї "Церери млеком і медом текучої", для Браницьких, Потоцьких і Сапєг, як і для українських полупанків та співвласників борис-лавських нафтових компаній стала болючою дійсністю, взаємопромкнення "ідеологій" і "визвольних програм" стає ще більш разючим. Українські націоналісти з радістю забудуть про 20 літ польсько-шляхетського колоніалізму на західноукраїнських землях, про "пацифікацію" 1930 р., про Березу Картузьку, про шибениці на подвір'ї тюрми святої Бригіди у Львові і т. п. А польські князі і графи, на чужині сущі, охоче подарують тим же націоналістам співучасть у гітлерівському спустошенні Польщі в 1939-44 рр., їхню невдячну роль "прусаків Сходу" і т. п. Нині, бард польської ре акційної еміграції Юзеф Лободовський не лише викликає тіні Пілсудського і Петлюри як співдїячів реставраторської авантюри з 1920 р., але і снує романтичні мрії про повторення такого походу над береги Дніпра. Український націоналізм погоджується не лише на "кондомініум" (співвладдя) польської і української "творчої меньшості" у Західній Україні і "не буде сперечатись за декілька прикордонних повітів". Він пристав би нишком і на повну реставрацію статуса перед вереснем 1939 року, аби тільки польські графи та князі допомогли йому в його "походові на схід".
Шляхетське великодержавництво, польсько-католицький імперіалізм є одним із хресних батьків українського "воюючого націоналізму". Колись, від польської реакції, ненавидячи її, так як лакей ненавидить свого пана, але наслідуючи його в усьому, запозичила українська "провідна" верства стиль політичного мислення і методи його пристосування. Нині, як ніколи перед тим, в силу спільних інтересів, банкроти історії сходяться на одній доріжці. Та, на щастя, замість реальної дії, цим ще живим привидам вчорашнього світу, залишаються тільки елегійні спомини про їх спільний, без вороття втрачений рай.
Чи може існувати в світогляді українського патріота будьяке інше уявлення Західної України, як лише — невід'ємної, споконвічної частини прекрасної української землі, як живої і творчої парості українського народу?
Увесь комплекс Західної України, у всій сукупності її природних, історичних, культурних і су спільно-економічних особливостей, становив, на тлі всеукраїнських даностей і вартостей, безперечно, одну із видатних позицій. З цим комплексом в'яжуться золоті сторінки нашого національно-культурного відродження в XVI ст. після хвилевого занепаду, що притьмарив велич галицької волості Ярослава Осьмомисла і Данила. Іменами Шашкевича, Франка, Стефаника, Кобилянської, Черемшини пишається всеукраїнська скарбниця літератури. Героїчна і тяжка боротьба, яку від XIV ст. вели західноукраїнські народні маси з польсько-угорським феодалізмом, з абсолютизмом Габсбургів, невіддільна від вікової боротьби всієї України за свободу і суверенність. Друге національно-культурне відродження Західної України в XIX ст., незважаючи на штучні кордони, утворені гнобителями, було окрилене постійним прагненням до інтеграції з "золотобережною" Україною, як говорив М. Устиянович, до злиття всіх розчахнених ворогом українських територій в одному національному організмі.
Все це, в надрах народу, по обох берегах Збруча — давно освідомлене. Державне возз'єднання — це результат етнічної, культурної і історичної о дно ли тості нашого національного масиву від Попраду по Донець.
Але, якщо будьякі аномалії місництва, провінційного партикуляризму і сепаратизму, в основі чужі і неприродні нашому народові, то зате — уперто, по кертиччиному, по езуїтськи-підступно, плекала і плекає їх "провідна" верства Західної України. Породило їх косне і закостеніле рутенство, зараз після 1772 р. в затхлому, клерикально-бюрократичному підсонні габ-сбурзької провінції як своєго рода "галицький месіанізм", як оману нічим невиправданої "величі", "культурної вищості", "вибраності"... Це явище соціального порядку.
Навіть в самій Галичині чи на Закарпатті, кастова система сприяла відчуженню місцевої буржуазії (духівництва, чиновництва, гіршої частини інтелігенції) від народу. Комплекс "месіанізму" цієї буржуазії зміцнили кастові особливості її макаронічної мови, культурної мертвеччини, психології, побуту, ідеології. Вже І. Франко вбачав в цій галицькій "касті вибраних" лише "мізерну карлючку, покриту поганими паростами і грибами ,зате дуже рідкими і дрантивими плодами". Безпересталі нагадував Каменяр цій провінційній "карлючці", що тільки в Центральній Україні "наша головна сила, головне ядро нашого народу", що "тільки там постали, працювали і працюють найбільші таланти нашої науки, там, а не в Австрії, помимо всіх тисків, виросло найкраще з усього, чим може повели-чатись наша духовна скарбниця"...
Але як могла каста консервативного народо-вецтва, з її клерикальною "командною висотою" залишатися не глухою на ці тези Франка, коли її національна програма, в основі, зумовлялася насамперед міркуваннями конфесійного прозелітизму? "Бути вірним Австрії та католицизмові — значить служити руському (українському) народові" або, як це фор-мулував кардинал Сембратович: "Треба прив'язати українців до католицизму так, щоб вони були готові іти на смерть за нього..." Заповіт навертальної місії, залишений "моїм рутенцям" папою Климентієм VIII (Альдобрадїні), нездійснені мрії Скарги і Рутського, враз із посиленням в кінці XIX ст. агресивності католицизму, були та є і по цей день підвалиною "месіанізму" галицької касти. І. Франко, автор "Католицького панславізму" вбачав у галицькому месіанізмі з такими яскравими конфесійними акцентами ніщо інше як заходи "вбити клин у живе тіло нашого народу", "відділити нас від наших братів за Збручем"...