Памва рідко переймався чимось так сильно, як от віднедавна святим Франциском. Усі ті відчуття убогості, радості зреченості щодо чогось одного і натомість нарос тання чогось іншого, витворення складного кодексу і ри туалу, котрі однак роблять життя простим, якщо в них повірити, фізіологія босих ніг, дірявої одежі, недбалої їди, безвідповідальні мандрівки і самопевність молитви. Меха ніка доступності екстазу. Памві здавалося, що це є тим рівнем абсурду, коли той стає настільки природним, як дощ, сніг і цілий світ. Абсурд як сліди недосяжного мислення. Він переконав усіх, що треба зняти про Франциска, він сам відчував себе Франциском і поступово зробив Францисків з усіх. Аж тоді постановив собі уникнути режисури і роблення сценарію, тільки принесе п’єсу і буде робити все, що скажуть у тих фраґментах, де скажуть. Він ніколи не думав, що зможе наперед погоджуватися з найжорсто кішими втратами. Зрештою, тут нема ніякого закінчення. Останнє, що можеш втратити — то здатність втрачати, а це вже приводить до здобутку, котрий знову можна втратити. Памва навіть припускав, що насправді нічого не станеться, ні на поверхні, ні глибше — бо саму втрату він вже пережив кілька разів уявно.
Вони почали роздягатися. Кожен приніс якусь одежу для фільму, треба було переодягнутися і зробити фотографії, щоб побачити, як це виглядає. Було холодно. Водій, голий до пояса, приніс відразу чотири шклянки з горілкою, вони випили і нічого не відчули — починався екстаз. Памва казав, що францисканство не тоді, коли не холодно голому, а коли, мерзнучи, розбираєшся. Їхній одяг залишився на кріслах. Вийшли надвір, сонце все ж трошки гріло. Стали навпроти дверей: Памва у черевиках на босу ногу, стертих штанах і плащі, під яким нічого не було, ґалереїст босий, у самому лиш довгому обвислому светрі, шахіст теж босий, білі полотняні штани закочені, кілька сорочок одна на одній, рукавиці без пальців, хустка зав’язана на голові. Вони трохи так постояли — курили, віталися із знайомими, пропус каючи їх до дверей, розглядали себе у шклі, дивно рухалися, спостерігаючи за тінями, — треба було посправжньому змерзнути. Нарешті водій почав фотографувати: по одному, по двоє, всіх разом, лиця, зі спини, збоку, здалека, перейшов ши на інший бік площі. Памва попросив, щоб ще сфотогра фувати тіні і віддзеркалення. Нарешті плівка закінчилася, вони пішли до печі, вдягалися, витираючи брудні ноги, пили просто з фляшки Памвину вишнівку. Тепер було добре, як колись.
Прощаючись, випили ще горілки (завтра Памва принесе п’єсу, водій зробить фотографії і візьме камери, ґалереїст позичить у ґалереї потрібні лампи, шахіст розрахує час кожного фраґменту і нарисує схему послідовності епізодів; післязавтра перед ранком поїдуть на поливалці до озера в лісі, через двітри години вже всім треба буде вернутися до міста). Памва пішов з шахістом, він мав ще трохи часу.
Шахіст жив з того, що грав на гроші в сквері у шахи, тому й називався шахістом. Він мав дуже атракційний стиль гри, завжди збирав найбільше глядачів. Від найпершого ходу все робив для того, щоб створити на шахівниці якнайбільше небезпечних нерозв’язаних положень. Він підводив свої фіґури майже до фіґур суперника, виставляв більшість фіґур на поля під ударом, однак страхуючи їх іншими, переважно одна страхувала відразу кілька полів, він нагромаджував таким чином кільканадцять гострих моментів одночасно, добиваючись певної статики, нічого не збиваючи, навіть тоді, коли це було потрібно. Нарешті вичерпувалися можливості шахівниці. Тоді починався неперервний ланцюг почерго вого вбивання фіґур, без жодної зупинки, аж поки не залишалося по дві. А в таких ситуаціях шахіст умів грати так нудно і надійно, що ніколи не програвав.
У сквері його вже чекали, глядачі почали викладати гроші. Памва хотів трохи подивитися, але виявилося, що через хвилювання, холод і швидке пиття настільки сп’янів, що не міг зосереджуватися. Він посидів на сусідній лавці, але знову було недобре, не міг сидіти, не міг ні нахилитися ліктями до колін, ні спертися спиною на лавку. Повільно пішов алеєю догори, через діри до черевиків понабивалося багато дрібних і гострих червоних камінців, і Памва зійшов зі стежки, розкидуючи ногами жмутки листя, іноді продираючись через якісь кущі, через цілі смуги ялівцю і тисів, мало не як у горах. Ворони просто відходили вбік, деякі тримали у дзьобі горіхи.
Памва пройшов через цілий парк, який видався невели ким, хоч і йти догори, зайшов у бар готелю, замовив подвійну гірку каву (готель і бар були дуже дорогими, тому Памва попросив до кави краплю холодного молока) і вийшов з філіжанкою надвір. Сидів на низенькому паркані, тримаючи губами сиґарету, чекаючи, в кого б прикурити, бо хоч мав сірники, але не наважувався їх шукати, потім запалювати сірника, прикривати вогонь від вітру. Щоб зігрітися, знав добрий спосіб — треба тримати горнятко не руками — так гріються тільки руки — а затиснути між колінами. Нарешті прикурив, при тому чув, що власний голос змінений через труднощі артикуляції, коли просив вогню. Пив так повільно, що кава з молоком кілька разів міняла смак впродовж охолодження.
Відразу за готелем був невеликий базар. Памві раптом нестерпно захотілося шинки. Він купив трохи у м’ясника. Памва любив ляди зимового базару, коли всього дуже мало, але все на диво якісне і міфологічне. Біля окремого ряду було людно, розлазилися химерні побудови з диму — там про давали тютюни. Памва розважався, пробуючи самокрутки з різних ґатунків тютюну, випитуючи про місцевість, мацаючи пальцями цидулковий папір. Йому сподобалася архаїчність ситуації; багато чоловіків серйозно курили, дослухаючись до власних вражень і пильнуючи за найменшими мінами інших. Може, тому, що тютюни нагадували смак житану капрал, а може, було важливим відчути себе серед цих людей одним з них, але Памва, не думаючи і не вважаючи, купив по шклянці різних тютюнів, зсипаючи до однієї торбинки. Він підозрівав, що зможе викомбінувати вдома справжній житан.
Коли Памва вернувся, на дошці шахіста залишилось чотири фіґурки. Памва сів на лавку збоку. Вона була роз вернута в бік парку. В полі зору нікого не було. Через сукно сонце сильно нагрівало. В ці останні дні осені Памві не хотілося рухатися, напружуватися, здавалося найправиль нішим нерухомо сидіти, нагріваючись промінням, наби раючи тепла на зиму. Памва примружив очі, наставивши лице до сонця. Він залишив під повіками таку вузьку шпарку, що бачив лиш сплющений обривок сонця, обмо таний нитками світла, заплутаний у павутину, яскраву зсередини. Памві здавалося, так він собі уявляв, що пере буває на дні надгустого пересиченого розчину осені у височенній прозорій шклянці. Дерева вже за шклом, у висоту шклянка закінчується небом, а на дні Памва і осад листя.