Співучасник
Мене розпинають, і я мушу бути хрестом і цвяхами.
Мені простягають келих, і я мушу бути цикутою.
Мене ошукують, і я мушу бути брехнею.
Мене спалюють, і я мушу бути пеклом.
Я мушу втішатися й дякувати за кожну мить.
Я живлюся всім, що тільки є.
Я знаю справжню ціну Всесвіту,
приниженню, радості.
Байдуже, щастить мені чи не щастить.
Я – поет.
Шпигун
У видимому світлі битв
інші віддають життя за вітчизну,
і їх увічнює мармур.
Я потай блукав містами, які ненавиджу.
Я віддав їй інше.
Я зрікся власної гордості,
зраджував тих, хто вважав мене другом,
купував зізнання,
проклинав власну вітчизну.
Я змиряюсь з безчестям.
Зі збірки "Змовники"(1985)
Цезар
Ось все, що залишилось від людини.
Це мертве тіло, цей нещасний тлін,
що Цезарем недавно звався. Він
не витримав страшної різанини.
Ось та жорстока спинена машина,
що дбала лиш про славу й майбуття
і вірила: належить їй життя,
вона творить історію повинна.
Ось імператор, що від нагороди
відмовився розважно – від вінка,
вів кораблі успішно та війська,
йому корились всі краї й народи.
А ось той інший – згодом, з плином літ
ще тінь його заступить цілий світ.
Тріада
Полегкість, яку мав відчути Цезар того ранку у Фарсалі,[59] коли подумав: "Сьогодні битва".
Полегкість, яку мав відчути Карл Перший, коли побачив крізь шибку досвіт і подумав: "Сьогодні день ешафоту, мужності та сокири".
Полегкість, яку відчуємо ти і я в ту мить, що передує смерті, коли доля звільняє нас від сумної звички бути кимось і від тягаря Всесвіту.
Це ріки
Усі ми – час. Усі ми як один –
відома здавна притча Геракліта.
Ми – не твердий алмаз, несамовита
ріка, що їй не зупинити плин.
Ми – і ріка, і грек; у бистрині
він бачить свій відбиток, ген під нами.
Немов кришталь, сяйливими вогнями
той міниться в рухливій глибині.
Ми течемо до моря. Ми – глибінь,
яку поволі огортає тінь.
Все з нами попрощалось. Як на зло,
монету власну пам'ять не карбує.
І все ж щось залишається не всує,
і квилить щось за тим, що відійшло.
Вечір
Всі вечори минулі та наступні
є вечором одним бозна-чому,
вони – сумне самотнє скло, йому
біль забуття й біг часу недоступні.
Вони – відбитки вечора, що – вічний –
красується у небі потайнім.
Є риба, терези й зоря на нім,
підземне джерело і меч двосічний.
Усе це – архетипи. Геніальний
так твердить в дев'яти книжках Плотін;
що як життя недовгочасний плин –
божественного відблиск моментальний?
В оселю вечір входить непозбутній.
Сьогоднішній, вчорашній і майбутній.
Вовк
Спритний і сірий, в останньому присмерку
він лишає свої сліди на березі
безіменної річки, яка втамувала спрагу,
що горло йому сушила, і води якої
не відбивають зорі. Цього вечора вовк –
самотня тінь, котрій дошкуляє холод
і котра шукає самицю.
Він – останній в Англії вовк.
Його знають Один і Тор. Король
у своїй кам'яній оселі надумав
покінчити з вовками. Вже скували
те залізо, від якого ти мусиш вмерти.
Сакський вовче, ти був народжений марно.
Не досить бути жорстоким. Ти – останній.
Тисяча років мине, й ти наснишся
одному старому в Америці.
Цей майбутній сон нічим тобі не зарадить.
Сьогодні тебе оточують люди,
що йшли по слідах, які ти лишав,
спритний і сірий, в останньому присмерку.
Хмари
I
Немає речі жодної, що б нею
Хмарина не здавалась. Хоч би храми
із грубого каміння, з вітражами,
що нищить час. Чи взяти "Одіссею" –
мінливу, наче море, бо відмінна
вона щоразу в чомусь. Лиця наші,
у дзеркалах відбиті, вже інакші,
і лабіринт химерний – кожна днина.
Ми ті, хто йдуть. Хмарина, що направду
в західну розпадається годину, –
ось образ наш. Троянда без упину
на іншу обертається троянду.
Ти море, і хмарина, й забуття.
І все, що втратив ти без вороття.
II
Пливуть повітрям гори безпечальні,
чи то сумні й хмурні тримають путь,
потьмарюючи день. Звичайно звуть
їх хмарами. В них форми надзвичайні.
Шекспір одну завважив. На дракона
вона скидалась. В надвечірній час
він в слові блиск її відбив, і нас
донині тішить хмара та червона.
Так що є хмари? Форми випадкові?
Чи Бог, що нескінченний труд вершить,
їх потребує, й кожна з них – це нить
у тканій ним картині загадковій?
Пихи не менше в хмари, ніж у того,
хто ладен милуватись нею довго.
On his blindness[60]
Оточений з роками день і ніч
я наче вогняною пеленою,
без форм і кольорів переді мною
всі речі, мов одна-єдина річ.
Чи то ідея речі. Пелена –
ніч споконвічна й велелюдна днина,
химерне світло ллє своє й, незмінна,
чогось чекає вдосвіта вона.
Чиєсь лице побачити б хотів
я хоч би раз. Не втішать мої очі
томи, що руки впізнають охоче,
блиск місяця й високий лет птахів.
Хтось має цілий світ для споглядання,
а я – пітьму і хист до віршування.
Попіл
Готельний номер, схожий на всі інші.
Година без метафори. Сієста
(в ній розчиняємося й губимося ми).
Води простої прохолода в горлі.
Туман ледь-ледь сіріючий, що очі
вдень і вночі сліпцям заволікає.
Адреси тих, хто вже, либонь, померли.
Розсіяння і сновидінь, і снів.
Плин Рейну й Рони біля наших ніг.
Хвороба, що минулася. Ці речі
є надто вже буденними для віршів.
Надгробок і Чилі
Я стільки тут разів блукав поволі,
але забув, коли вже це було.
Здається, далі день той, як на зло,
ніж Ганг. Утім, облишмо примхи долі.
Тепер моє минуле – річ придатна
для ліплення, мов глина (кожен раз
її веде мистецтво, нищить час),
і жодному авгуру не підвладна.
Можливо, там, в пітьмі, був меч один
або троянда. Їх тепер примхливі
ховають тіні у своєму лігві.
Мені ж лишився тільки попіл. Тлін.
Позбудусь масок, що носив; з життям
розставшись, стану власним забуттям.