Кір БУЛИЧОВ
ВИБІР
Було задушно, хотілося влаштувати протяг, але постійно хто-небудь зачиняв двері. Я втомився. Настільки, що хвилин п'ять, перш ніж підняти трубку, прагнув придумати правдоподібний привід, який перешкодить мені побачити Катрін. А потім, коли набирав номер, я уявив, що Катрін зараз скаже, що не зможе зі мною зустрітися, тому що у неї збори. Катрін сама зняла трубку і сказала, що я міг би подзвонити й раніше. Біля столу з телефоном зупинився Крогіус, поклав на стіл сумку з консервами і цукровим піском — він збирався на дачу. Він стояв біля телефону і чекав, поки я відбалакаю. Він дивився на мене жалібно. Катрін говорила тихо.
— Що? — запитав я. — Говори голосніше.
— Через сорок хвилин, — сказала Катрін. — Де завжди.
— Ось бачиш, — сказав я Крогіусу, поклавши трубку. — Дзвони.
— Спасибі, — сказав Крогіус. — Бо в дружини робочий день закінчується.
Біля входу в лабораторію на мене чекала дівчинка з бібліотеки. Вона сказала, що у мене за два роки не сплачені внески в Червоний Хрест і ще, що мені закрито абонемент, тому що я не повернув вісім книг. Я цілком забув про ці книги. Принаймні дві з них узяв у мене Сурен. А Сурен виїхав до Вірменії.
— Ви виступатимете в усному журналі? — запитала мене дівчинка з бібліотеки.
— Ні, — сказав я і посміхнувся їй усмішкою Ланового. Або Жана-Поля Бельмондо.
Дівчинка сказала, що я великий актор, тільки шкода, що не вчуся, і я сказав, що мені не треба вчитися, тому що я й так усе вмію.
— З вами добре, — сказала дівчинка. — Ви добра людина.
— Це неправда, — сказав я. — Я прикидаюся.
Дівчинка не повірила і пішла майже щаслива, хоча я їй не брехав. Я прикидався. Було задушно. Я пішов до Пушкінської пішки, щоб убити час. Біля залу Чайковського продавали гвоздики в кіоску, але гвоздики були зів'ялими, до того ж я подумав, що, якщо ми підемо кудись із Катрін, я буду схожий на кавалера. Мною опанувало дурне відчуття, ніби все це вже було. І навіть цей осоловілий день. І Катрін так само чекає мене на напівкруглій довгій лаві, а біля ніг Пушкіна мають стояти горщики з жухлими квітами і вилинялий букетик волошок.
Так воно й було. Навіть волошки. Але Катрін спізнювалася, і я сів на порожній край лави. Сюди не досягала тінь кущів, і тому ніхто не сідав. У тіні тиснулися німецькі туристи з покупками, а далі упереміж сиділи дідки і ті, на кшталт мене, які очікували. Один дідок голосно казав сусідові:
— Це злочин — бути у Москві в таку погоду. Злочин.
Він сердився, ніби в цьому злочині хтось був винен. Катрін прийшла не сама. За нею, вірніше поряд, йшов великий, широкий чоловік з молодою борідкою, невдало приклеєною до підборіддя і щік, від чого він здавався пройдисвітом. На чоловікові був білий кашкетик, а якби було прохолодніше, він вдягнув би замшевий піджак. Я дивився на чоловіка, тому що на Катрін дивитися не треба було. Я і так її знав. Катрін схожа на щеня дога — руки і ноги їй завеликі, їх дуже багато, але в тому і краса.
Катрін відшукала мене, підійшла і сіла. Чоловік теж сів поряд. Катрін зробила вигляд, що мене не знає, і я теж не дивився в її бік. Чоловік сказав:
— Тут жарко. Самий пригрів. Можна схопити сонячний удар.
Катрін дивилася прямо перед собою, і він милувався її профілем. Йому хотілося доторкнутися до її руки, але він не насмілювався, і його пальці ненавмисно повисли над її кистю. У чоловіка було мокре чоло, і щоки блищали.
Катрін відвернулася від нього, прибравши при цьому свою руку з коліна і дивлячись повз мене, сказала самими губами:
— Перетворися на павука. Налякай його до смерті. Тільки щоб я не бачила.
— Ви щось сказали? — запитав чоловік і діткнувшся до її ліктя.
Пальці його завмерли, торкнувшись прохолодної шкіри.
Я нахилився вперед, щоб зустрітися з ним очима, і перетворився на великого павука. У мене було тіло майже в півметра завдовжки і метрові лапи. Я придумав собі жвали, схожі на криві пили і вимазані смердючою отрутою. А на спину собі понакладав метушливих дитинчат. Дитинчата теж ворушили жвалами і виділяли отруту.
Чоловік не відразу зрозумів, що трапилося. Він примружився, але не прибрав руки з ліктя Катрін. Тоді я перетворив Катрін на павука і змусив його відчути під пальцями холод і слиз хітинового панцира. Чоловік притиснув розчепірені пальці до грудей і другою рукою змахнув перед очима.
— Дідько б його взяв, — сказав він.
Йому здалося, що він захворів, і, певно, як багато таких великих чоловіків, він був намисливий. Він змусив себе ще раз поглянути в мій бік, і тоді я простягнув до нього передні лапи з кігтями. І він утік. Йому було соромно тікати, але він нічого не зміг вдіяти зі страхом. Німці схопилися за сумки з покупками. Дідки дивилися йому услід.
Катрін засміялася.
— Спасибі, — сказала вона. — У тебе це здорово виходить.
— Він би не втік, — сказав я, — якби я не перетворив тебе на павука.
— Як тобі не соромно, — сказала Катрін.
— Куди ми підемо? — запитав я.
— Куди хочеш, — сказала Катрін.
— Сьогодні дуже задушно, — сказав я. — Де він до тебе прив'язався?
— Від кінотеатру йшов. Я йому сказала, що мене чекає чоловік, але потім вирішила його покарати, тому що він дуже самовпевнений. Може, ходімо в парк? Питимемо пиво.
— Там багато народу, — сказав я.
— Сьогодні п'ятниця. Ти ж сам казав, що по п'ятницях всі розумні люди виїжджають за місто.
— Як скажеш.
— Тоді ходімо ловити машину.
На стоянці була велика черга. Сонце опустилося до дахів, і здавалося, що воно надто наблизилося до Землі.
— Зроби що-небудь, — сказала Катрін.
Я відійшов від черги і пішов ловити приватника. Я ніколи не роблю цього, тільки для Катрін. На розі я побачив порожню машину і перетворився на Юрія Нікуліна.
— Куди тобі? — запитав шофер, коли я сунув голову Нікуліна у віконце.
— В Сокольники.
— Сідай, Юро, — сказав шофер.
Я покликав Катрін, і вона запитала мене, коли ми йшли до машини:
— Ти кого йому показав?
— Юрія Нікуліна, — відповів я.
— Правильно, — сказала Катрін. — Він буде гордий, що возив тебе.
— Ти ж знаєш...
— Щось давно тебе в кіно, Юро, не бачив, — сказав шофер, насолоджуючись доступністю спілкування зі мною.
— Я зайнятий у цирку, — сказав я.