— Краще, — багатозначно наголосив Гайн фон Чірне, — щоби так і було. Справді краще, пане Трост. А на возах що везете, якщо можна запитати?
— Товар, — спокійно відповів Трост. — А який — моя справа. І того, хто за нього заплатить.
— Зрозуміло, — кивнув головою Чірне. — Зрештою, мені й не треба цього знати. Мені лише досить знати, що ваш товар напевне не гірший, ніж той, яким останнім часом торгували інші. Фабіан Пфефферкорн. І Миколай Ноймаркт. Про інших уже й промовчу.
— Може, воно й добре, що промовчите. Забагато балачок. А час би вже рушати. Пощо на роздоріжжі вистоювати, біду спокушати?
— Ваша правда, — Чірне розвернув коня. — Нічого ми тут не вистоїмо. Дайте знак, хай вози рушають. А щодо біди, то не бійтеся. Ота біда, яка останнім часом так лютує в Шльонську, має звичку бити з ясного неба. Якраз ополудні. Воістину, як говорять попи, daemonium meridianum, демон, що знищує опівдні. А тут навколо, погляньте лишень: темрява.
Купець погнав коня, порівнявся з вороним раубрітера.
— На місці демона, — сказав він, помовчавши, — я змінив би звички, бо вони стали надто вже відомими і передбачуваними. А той же псалом згадує і про темряву. Не пам'ятаєте? Negotium perambulans in tenebris.[332]
— Якби я знав, — у похмурому голосі Чірне забриніла весела нотка, — що ви так боїтеся, то підвищив би ставку. До півтораста гульденів щонайменше.
— Я заплачу стільки, — сказав Трост так тихо, що Рейневан ледь розчув. — Сто п'ятдесят гульденів у руки, пане Чірне. Коли безпечно дістанемося на місце. Бо таки правда, що я боюся. Алхімік у Ратиборі складав мені гороскоп, ворожив на курячих кишках… Вийшло, що смерть витає наді мною…
— Ви вірите в такі речі?
— Донедавна не вірив.
— А тепер?
— А тепер, — твердо сказав купець, — я втікаю зі Шльонська. Sapienti sat[333], я не хочу скінчити, як Пфефферкорн і Ноймаркт. Виїжджаю в Чехію, там до мене не добереться жоден демон.
— Факт, — підтвердив Гайн фон Чірне. — Там не добереться. Гуситів навіть демони бояться.
— Виїжджаю в Чехію, — повторив Трост. — А ваша справа — зробити так, щоб я дістався туди безпечно.
Чірне не відповів. Вози торохкотіли, скрипіли на вибоїнах осі й маточини.
Вони виїхали з лісу на відкритий простір, тут стало ще холодніше і ще більш імлаво. Почули шум води на каменях.
— Венжа, — показав Чірне. — Річка Венжа. Звідси до перевалу неповна миля. Хо-о-о! Поганяй! Поганяй, пога-а-аняй!
Під підковами коней й обіддям коліс застукотіли і заскрипіли окатиші, незабаром вода захлюпала і спінилася біля кінських ніг. Річка була не дуже глибока, але стрімка.
Гайн фон Чірне зненацька зупинився посеред броду, завмер у сідлі. Вітелоццо Гаетані повернув коня.
— Що таке?
— Тихо. Ні слова.
Вони побачили ще до того, як почули. А побачили білі бризки води, що бурунилася під копитами коней, які мчали на них руслом Венжі. Тільки потім вони помітили постаті вершників, помітили плащі, що розвівалися, ніби примарні крила.
— До зброї! — гаркнув Чірне, вихоплюючи меч. — До зброї! Арбалети!
У них ударив вітер, різкий, дикий, виючий вихор, який сік обличчя. А потім в них ударив нестямний крик.
— Adsumus! Adsuuumuuuus!
Тенькнули тятиви арбалетів, заспівали стріли. Хтось скрикнув. А за мить вершники наскочили на них, здіймаючи бризки води, навалилися, як ураган, рубаючи мечами, перекидаючи і топчучи. Завирувало, ніч роздерли крики, вигуки, грюкіт і брязкіт заліза, скімлення та іржання коней. Фричко Ностіц звалився у ріку разом з конем, що брикався, а поруч зі сплеском звалився зарубаний армігер. Хтось зі стрільців завив, виття перейшло у хрип.
— Adsuuuumuuus!
Гануш Трост, утікаючи, повернувся в сідлі, заверещав, бачачи за крок від себе вишкірену кінську морду, а за нею чорну фігуру в каптурі. Це було останнє, що він побачив на землі. Вузьке вістря меча поцілило йому в обличчя між оком і носом, із хрускотом прохромило череп. Купець напружився, затріпав руками і впав на каміння.
— Adsumus! — тріумфально заволав чорний вершник. — In nomine Tuo![334]
Чорні вершники пришпорили коней і кинулися в пітьму. З одним винятком. Гайн фон Чірне кинувся слідом за ними, зіскочив із сідла, вчепився в одного, обидва вони впали у воду, обидва підхопилися на ноги, засвистіли і з дзенькотом зіткнулися мечі. Вони билися запекло, стоячи по коліно в пінистій річці, снопи іскор сипалися з клинків.
Чорний лицар спіткнувся. Чірне, досвідчений боєць, такої нагоди пропустити не міг. Він ударив з півоберту, в голову, важкий пассавський клинок розітнув каптур, розрубав і повалив шолом. Чірне побачив перед собою залите кров'ю, мертвенно-бліде, страхітливо спотворене обличчя, він раптом збагнув, що цього обличчя не забуде ніколи. Поранений загарчав і напав, навіть і не думаючи падати, хоча впасти би мусив. Чірне вилаявся, схопив меч обіруч і рубонув ще раз, замахнувшись усім корпусом, пласко, по шиї. Бризнула чорна кров, голова впала на плече, звисла, тримаючись, мабуть, лише на шматочку шкіри. Але безголовий лицар ішов далі, розмахуючи мечем і розбризкуючи кров навколо себе.
Хтось зі стрільців завив з жаху, ще двоє кинулися панічно втікати. Гайн фон Чірне не відступив. З його уст вилетіла страшна і надзвичайно безбожна лайка, він міцніше став на ноги і рубонув ще раз, цього разу вже остаточно відрубавши голову і відпанахавши майже все плече. Чорний лицар звалився у мілку воду при самому березі й борсався там, смикався і перебирав ногами у конвульсіях. Минуло чимало часу, перш ніж він завмер.
Гайн фон Чірне відіпхнув від колін труп арбалетника в бригантині, який закрутило течією. Він важко дихав.
— Що це було? — врешті-решт запитав він. — Що це, клянуся Люцифером, було?
— Ісусе, змилосердися, — бурмотав Фричко Ностіц, стоячи поруч. — Ісусе, змилосердися…
Річка Венжа співучо шуміла на каменях.
* * *
Рейневан тим часом утікав, і це йому так добре вдавалося, ніби він усе життя не робив нічого іншого, а тільки галопував — весь у путах. Бо галопував він як належить, міцно зачепившись зв'язаними зап'ястями за луку сідла, припавши головою до гриви, щосили стискаючи колінами боки коня, він мчав таким чвалом, аж земля двигтіла і вітер свистів у вухах. Кінь, люба серцю тварина, здавалося, розумів, у чім річ, витягував шию і видавав із себе все, на що був здатний, доводячи, що останні п'ять-шість років він не даремно їв овес. Підкови лупили по затверділому ґрунті, шуміли кущі та високі трави, потривожені дикою гонитвою, шмагали гілки. "Шкода, що Дзержка де Вірсінг цього не бачить, — подумав Рейневан, хоча, в принципі, усвідомлював, що його здібності їздця зараз зводяться радше тільки до того, щоб якось втриматися в сідлі. — Але, — відразу подумав він, — навіть і це вже багато".