— І ще одна справа насамкінець. Але справа ця не найменш важлива, так що добре слухайте і мотайте собі на вус. Останнім часом хтось тяжко на купців заповзявся. Раз у раз якого-небудь меркатора знаходять холодним і вже задубілим. Справа, зрештою, дивна, і заглиблюватися в неї я не збираюся, але от що я вам скажу: аугсбургська компанія Фуггерів платить мені за охорону. Тож якщо котрогось меркатора спіткає якась лиха пригода, а з'ясується, що це хтось із вас, то нехай його Бог милує. Зрозуміло? Зрозуміло, такі-розтакі діти?
Серед наростаючого сердитого гамору Гайн фон Чірне зненацька вихопив меча і махнув ним, аж засвистіло.
— А якби, — гаркнув він, — хто-небудь супротивився тому, що я сказав, або подумав, що я брешу, або якби комусь сказане не припало до смаку, то прошу сюди, на пляц! Тут же залізом справу вирішимо. Ну ж бо! Чекаю! Пся мать, то я ж іще від Великодня нікого не забив!..
— Негарно чините, пане Гайн, — спокійно сказав Маркварт фон Штольберг. — Чи ж воно так годиться?
— Те, що я сказав, — щелепа Чірне ще більше видалася вперед, — не стосується ні вас, цний пане Маркварт, ні шановного пана Трауготта, ні взагалі нікого зі старшини. Але свої права я знаю. З-посеред громади викликати мені вільно.
— Я тільки кажу, що це негарно. Усі вас знають. Вас і вашого меча.
— То й що? — фиркнув розбійник. — То я маю, щоб мене не впізнавали, за дівку перебиратися, як Ланселот Озерний? Я сказав: свої права знаю. І вони їх знають. Оця-от громада засранців, що їм аж жижки тремтять.
Раубрітери зашуміли. Рейневан побачив, як Коттвіцові, що стояв поруч із ним, від люті кров відринула із лиця, почув, як Венцель де Харта скреготнув зубами. Отто Глаубіц схопився за рукоять і зробив такий рух, ніби хотів виступити, але Ясько Кульгавий схопив його за руку.
— Навіть не намагайся, — буркнув він. — З-під його меча ще ніхто живим не вийшов.
Гайн фон Чірне знову махнув мечищем, пройшовся, побризкуючи шпорами.
— Ну і що, пердоміхи? Що, гівнолюби? Ніхто не виступить? Знаєте, за що я вас маю? За яловичі задниці я вас маю і яловичими задницями проголошую. А що? Може, хтось заперечить? Може, хтось наважиться сказати, що я брешу? Що, ніхто? Ну то ви всі, до єдиного, тюхтії, мамули і тонкобздюхи. І ганьба на ціле лицарство!
Лицарі-грабіжники шуміли дедалі голосніше, але Гайн, здавалося, цього не помічав.
— Одного тільки, — тягнув він далі, вказуючи, — бачу серед вас чоловіка, оно він стоїть, Боживой де Лоссов. Воістину не збагну, що такий чоловік робить помежи громадою вам подібних свинтусів, пройдисвітів і котолупів. Певно, сам зійшов на пси, тьху, стид і сором.
Лоссов випрямився, схрестив руки на оздоблених гербовою риссю грудях, не злякавшись, витримав погляд Гайна. Проте не поворухнувся, стояв із кам'яним лицем. Його спокій явно розлютив Гайна фон Чірне. Розбійник почервонів, взявся руками під боки.
— Козойоби! — заревів він. — Кнурі недошкробані! Пацики! Сцикуни! Викликаю вас, чуєте, обісранці? Ну, хто стане? Піший або кінний, зараз, тут, на цьому майдані! На мечах або на сокирах, та на чому хочете, вибирайте! Ну, хто? Може, ти, Гуго Коттвіц? Може, ти, Кроссіг? Може, ти, Римбабо, вишкребку?
Пашко Римбаба нахилився і вхопився за меча, вишкіряючи зуби з-під вусів. Вольдан з Осин схопив його за плече, стримав на місці важкою рукою.
— Не дурій, — шикнув він. — Тобі що, життя не миле? Проти нього ніхто не вистоїть.
Гайн фон Чірне зареготав, ніби почув.
— Ніхто? Ніхто не встане супроти? Немає сміливого? Так я і думав! Ех ви, срантюхи! Собачі хвости! Мацапури! Дзбанолизи!
— А курва твоя мать! — раптом гукнув, виступаючи наперед, Екхард фон Зульц. — Пиндюче! Мордовороте! Надмидупо! Виходь на пляц!
— Стою на нім, — спокійно відповів Гайн фон Чірне. — На що битися будемо?
— На оце! — Зульц підняв самопал. — Ти пихатий, Чірне, бо хват на мечі, зух на сокири! Але йде нове! Оце новочасність! Рівні шанси! Будемо стрілитися!
Знову зчинився гамір, Гайн фон Чірне підійшов до коня і невдовзі повернувся зі зброєю в руці. Але якщо Екхард Зульц мав звичайну собі пищаль, просту трубу на палиці, то зброєю Чірне була просто-таки мистецьки виготовлена рушниця з гранчастим стволом у профільованому дубовому ложі.
— То нехай тоді буде вогнепальна зброя, — заявив він. — Нехай буде новочасність вдома і в загороді. Позначте бар'єр.
Це було зроблено швидко. Бар'єри позначили за допомогою двох встромлених у землю списів, що визначили дистанцію десять кроків у шпалері палаючих мазниць. Чірне і Зульц стали один проти одного, кожний із самопалом під пахвою та з тліючим ґнотом у другій руці. Раубрітери відійшли в боки, звільняючи лінію пострілу.
— Готуй зброю! — Ноткер Вейрах, що взяв на себе обов'язки герольда, підняв булаву. — Цілься!
Супротивники нахилилися, піднесли ґноти на висоту запалів.
— Пали!
Якийсь час нічого не відбувалося, панувала тиша, ґноти шипіли і сипали іскрами, смердів порох, що горів на панівках. Скидалося на те, що доведеться перервати двобій, щоби знову набити зброю. Ноткер Вейрах уже збирався подати знак, коли зненацька пищаль Зульца вистрелила зі страхітливим громом, блиснув вогонь, заклубочився смердючий дим. Ті, що стояли поблизу, почули свист кулі, яка не влучила в ціль і полетіла кудись у бік нужника. Майже в той самий момент плюнула димом і вогнем гандканона[330] Гайна фон Чірне. Зі значно кращим результатом. Куля поцілила Екхарду Зульцу в підборіддя і відірвала йому голову. Із шиї поборника антигуситського хрестового походу вдарив фонтан крові, голова гепнулася об стінку клуні, впала, покотилася по майдані й нарешті зупинилась у траві, дивлячись мертвим оком на собак, які її обнюхували.
— Курва! — сказав у цілковитій тиші Пашко Римбаба. — Цього, мабуть, уже ніяк не вдасться пришити.
* * *
Рейневан недооцінив Самсона Медка.
У стайні він навіть не встиг осідлати коня, як відчув на потилиці лоскітливий погляд. Обернувся, побачив — і завмер, як соляний стовп, обіруч тримаючи сідло. Вилаявся, після чого з розмаху засадив сідло на спину коневі.
— Не дорікай мені, — сказав він, не повертаючи голови і вдаючи, що повністю зайнятий упряжжю. — Мушу їхати слідом за ними. Я хотів уникнути прощань. Точніше, прощальних дискусій, які не дали б нічого, крім зайвих сварок і втрати часу. Я подумав, що краще буде…