— Овва, — перервав важку тишу Гуго Коттвіц. — Налякав їжака голою сракою! Побили вас, бо ви самі битися не вміли. Воював і я з гуситами — у двадцять першому році під проводом пана Пути із Частоловиць. Під Петровицями ми так утерли єретикам маку, що аж курилося! Потім пройшли вогнем і мечем хрудимським краєм, пустили з димом Жампах і Літіце. І такі брали там трофеї, що ого-го! Обладунок, котрий на мені, баварської роботи, якраз звідти…
— Годі базікати! — відрізав Штольберг. — Треба нарешті щось вирішити. Йдемо на Чехію чи ні?
— Я йду! — голосно і гордо заявив Екхард фон Зульц. — Треба полоти бур'ян єресі, от що. Випалювати проказу, перш ніж вона все пожере.
— Я теж іду, — сказав де Харта. — Мушу здобичі набрати. Мені треба: я ся женю.
— Клянуся зубом святої Аполлонії! — втрутився Куно Віттрам. — Здобиччю і я не погребую!
— Здобич — це одне, — непевно бовкнув Вольдан з Осин. — А ще й, кажуть, хто візьме хрест, гріхи його раз-два відпущені будуть. А нагрішили ми… Ох, нагрішили.
— Я не йду, — коротко заявив Боживой де Лоссов. — Не буду шукати лиха на свою голову на чужій стороні.
— Я не йду, — спокійно сказав Ноткер Вейрах. — Бо якщо Зульц іде, значить, справа слизька і смердюча.
Знову здійнявся гармидер, посипалися прокльони. Екхарда Зульца, який уже наполовину видобув корд, силоміць посадили на місце.
— А мені, — сказав, коли все заспокоїлося, Ясько Кульгавий з Лубни, — якщо куди і йти, то краще в Пруссію. З поляками на хрестоносців. Або навпаки. Залежно від того, хто більше заплатить.
Якийсь час усі балакали і перекрикували один одного, врешті-решт кучерявий Порай втихомирив товариство жестами.
— Я в цей хрестовий похід не вирушу, — заявив він у тиші. — Бо не дамся єпископам і попам узяти себе на повідок. Не дозволю, щоб мене як собаку на когось нацьковували. Що це за хрестовий похід? На кого? Чехи — не сарацини. У бій дароносицю із собою несуть. А те, що їм не подобається Рим, папа Одо Колонна, Бранда Кастільйоне, наш єпископ Конрад та інші прелати? Я не дивуюся. Мені вони теж не подобаються.
— Брешеш ти, Якубовський! — заволав Екхард фон Зульц. — Чехи — єретики! Єретицьке вчення сповідують! Церкви палять! Дияволу поклоняються!
— Голі ходять!
— І хочуть, — крикнув патер Гіацинт, — щоб жінки у всіх спільні були! Хочуть…
— Я покажу вам, — голосно перервав Порай, — чого хочуть чехи. А ви, значить, подумайте, з ким ви тут — і проти кого йти треба.
На поданий знак підійшов немолодий голіард у червоному рогатому каптурі і кабаті з вирізаною зубчиками баскою. Голіард витягнув з-за пазухи згорнений пергамент.
— Нехай знають усі добрі християни, — прочитав він голосно і виразно, — що Чеське Королівство незмінно триває і з Божою поміччю триватиме, на смерть і життя, при записаних нижче артикулах. По-перше: щоб у Чеському Королівстві вільно і безпечно проповідувалося слово Боже, і щоб священики проповідували його без перешкод…
— Що це таке? — заволав фон Зульц. — Звідки ти це маєш, музико?
— Нехай собі, — скривився Ноткер фон Вейрах. — Звідки має, звідти має. Читай, хлопе.
— По-друге: щоби Плоть і Кров Господа Христа роздавали в обох видах, хліба й вина, усім вірним… По-третє: щоб у священиків відібрали і скасували їхню світську владу над земним багатством і благами, щоб заради спасіння свого повернулися вони до законів Письма і життя, яке вів Христос зі своїми апостолами. По-четверте: щоб усі гріхи смертні й інші злочини проти закону Божого карати та осудити…
— Єретицьке писання! Та його тільки слухати — і то гріх! Чи ви кари Божої не боїтеся?
— Прикрий пельку, патер!
— Тихо! Хай читає!
— …серед священиків: симонію, єретицтво, стягування грошей за хрещення, за миропомазання, за сповідь, за причастя, за святий єлей, за свячену воду, за служби і молитви за померлих, за пости, за дзвони, за плебанії, за посади і прелатство, за сан, за відпущення гріхів…
— А що? — взявся в боки Якубовський. — Неправда, може?
— Далі: єресі, що з цього виникають, і ганебні для церкви Христової перелюбство, прокляте плодження синів і дочок, содомію та інші розпусти, гнів, свари, розбрати, обмови, знущання з простого народу, грабування його, стягування оплат, данин і пожертв. Кожен праведний син своєї матері, Святої Церкви, повинен це все відкинути, зректися, ненавидіти, як диявола, і гидувати цим…
Подальше читання порушив загальний шарварок і гармидер, під час якого, як помітив Рейневан, голіард тихцем зник разом зі своїм пергаментом. Раубрітери волали, лихословили, штовхалися, кидалися один на одного, ба, вже почали бряжчати клинки в піхвах.
Самсон Медок штовхнув Рейневана в бік.
— Здається мені, — пробурмотів він, — тобі варто було би глянути у вікно. Чимшвидше.
Рейневан поглянув. І заціпенів.
На кромолінський майдан в'їжджали кроком троє вершників.
Віттіх, Морольд і Вольфгер Стерчі.
РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ
у якому в рицарські традиції та звичаї вривається — з грюкотом — новочасність, а Рейневан, немовби прагнучи обґрунтувати назву книги, виходить на дурня і блазня. І змушений у цьому зізнатися. Перед усією природою.
Рейневан мав підстави соромитися і сердитися, бо піддався паніці. Коли він побачив, як у Кромолін в'їжджають Стерчі, його охопив безглуздий, дурний страх, і цей страх безглуздо і по-дурному ним покерував. Сором побільшувало те, що він повністю це усвідомлював. Замість того, щоб тверезо оцінити ситуацію і повестися осмислено та розумно, він відреагував, як наляканий і загнаний звір. Вискочив з вікна ванькира і кинувся навтьоки. Між шопами і бурдеями, в бік густого верболозу над рікою, що обіцяв, як йому здавалося, безпечний і темний прихисток.
Врятувало Рейневана його власне щастя і нежить, який уже кілька днів мучив Стефана Роткірха.
Річ у тім, що Стерчі добре спланували лови. Вони в'їхали в Кромолін утрьох. Решта ж троє, себто Роткірх, Дітер Гакст і Пугач фон Кнобельсдорф, прибули в поселення раніше і непомітно перекрили найімовірніші шляхи втечі. Рейневан неодмінно налетів би просто на Роткірха, який зачаївся за сараєм, якби не те, що застуджений Роткірх чхнув, і то так потужно, що його наляканий кінь ударив копитом об дошку. Рейневан, хоча паніка скувала йому мозок і він майже повністю втратив владу над ногами, вчасно зупинився, повернувся, промчав біля бурдею, повз купу гною, навкарачки проліз попід плотом і сховався за сухим чагарником. Він так дрижав, що йому здавалося, ніби весь чагарник шарудить, немовби його шарпає сильний вітер.