Здавна життя складалося так, що у країні не було ладу. Розділені за конфесійною, національною та класовою приналежністю, люди інтригували, ворогували один з одним, клан із кланом, нація з нацією. Чого вони тільки не робили: і воювали, і мирилися, відступали власні землі та захоплювали чужі, — і все без жодної користі. Життя робилося все нестерпнішим, ворожнеча зростала — усіх до всіх. Багато років у країні не було порядку, зникла навіть надія, що він коли-небудь буде.
Але якось навесні у ратуші з'явився Довговусий. Ніхто не знав, як він потрапив туди, та й звідки взявся взагалі. Але він нічого не пояснював — просто увійшов до продовгуватої зали засідань і застрелив головного розпорядника. І того ніхто не захистив, навіть не обурився. По-перше, ставши свідками вбивства, усі перелякались, а по-друге, давній розпорядник дуже усім набрид — і керівникам, і народові, бо дбав тільки про власний добробут. Народ наступного дня зібрався на ратушевій площі й цілим шквалом оплесків вітав нового відважного головного Розпорядника. Розпорядник виступив із кузова військової вантажівки й сказав тільки одне: він наведе порядок. І жодних аргументів. Мабуть, того було достатньо, щоб йому повірили; його рішуча постава на всіх подіяла просто магічно. Хоча що таке порядок тоді навряд чи хто уявляв.
І справді, для початку Розпорядник заарештував і розстріляв уночі велику групу торговців фісташками. Чому саме фісташками — того не міг зрозуміти ніхто, але люди казали, що, мабуть, для цього є причини. Бо, наприклад, продавців соняшникового насіння ніхто не арештовував і не розстрілював. Потім були посаджені до в'язниць усі тамтешні цирюльники. Про них казали, що вони зумисно не дезинфікували свої бритви і тим розповсюджували СНІД. Це було схоже на правду. Епідемія СНІДу загрожувала перетворитись на пандемію, і люди дуже боялися. Щоправда, мешканці півночі боялися більше, бо мали звичай голитися, а південці ходили з бородами. Після арешту цирюльників голитися перестали всі. Наступним актом Розпорядника була мовна реформа, відповідно до якої з мови вилучались усі заперечні частки і сполучники (на зразок проте, та, але) і генералізувалися вирази згоди на кшталт: добре, безумовно, єсть, яволь, слухаюся. Мало хто розумів, навіщо ця мовна колотнеча, проте люди думали: якщо Розпорядник так учинив, значить, так і треба. Невдовзі з'явились і перші наукові розробки лінгвістів, які доводили глибоко метафізичний сенс тих змін граматики. Таким чином, справи у мові значно поліпшилися, мова стала набагато виразнішою і менш витратною, чого, втім, не можна було сказати про економіку. Економіка погіршувалась катастрофічно. Особливо кепсько стало після останнього неврожаю, який змусив Розпорядника запровадити нові правила розподілу продуктів. Тут не обійшлося без серйозних проблем, бо норми продуктів були різними для різних категорій населення, що викликало скарги й незадоволення. Тоді Розпорядник видав вельми слушний указ: для тих, хто працює, норми збільшувались удвоє, а хто не працює — тим удвічі зменшувалися. Це теж було дуже доречно, бо саме тоді був прийнятий Генеральний план будівництва Генеральної Вежі.
На найвищому майданчику за містом розпочали копати широкий, на цілий квартал, котлован. Працювали там тисячі людей, які трудилися з радістю, бо отримували подвійну пайку. Інші їм заздрили, бо ж туди не всіх брали. Тільки найвідданіших, найбільш правовірних — з характеристиками, довідками, бездоганними анкетами. Північні були урівняні з південцями, і давня ворожнеча поміж ними потрохи зникала. Оформленням робочих документів займалися державні установи, до яких стояли довжелезні черги понад милю завдовжки — таким високим був трудовий підйом. У широкому і глибочезному котловані вже заклали фундамент, над яким трудилося півтори тисячі мулярів. Щоб усі працювали старанно, збоку стояли наглядачі. Час на відпочинок і харчування визначався згідно з сигналом сирени і тривав лічені хвилини. Окрім того, була розвинена практика трудового суперництва: хто першим викладе черговий ряд цегли чи каміння, того прізвище записували на великій гарній дошці, вмурованій у Вежу. На спину спецівки героя-трударя ставився спеціальний знак бронзовою фарбою — знаком тим дуже пишалися і навіть не скидали робочого одягу після закінчення трудового дня.
Такі герої, якщо вони були молодими, особливо подобались дівчатам — інші їхні якості й навіть вади не мали тоді жодного значення.
Навіщо була потрібна та Вежа, який у ній сенс і яка мета — того не знав ніхто. Але ніхто про те й не запитував і ніхто не пояснював. Існувала не висловлена думка, що про це знає один лише Розпорядник: будівля дуже секретна. Для збереження секретності було створено спеціальну службу, яка, втім, так само мало що знала. Саме це і вважалося найвищим класом секретності, бо чого нема, про те неможливо й довідатися. А Вежа тим часом зростала, і всі клопотались про темпи її побудови. "Темпи вирішують усе" — таким був лозунг епохи, що стимулював до ударної праці. На той лозунг працювали всі: робітники, селяни, науковці, митці. Політика, економіка й навіть психологія народу були скеровані лише на одне — побудову Вежі. Кількість літературних творів зростала щороку на п'ятдесят відсотків, і це були твори лише про Вежу. Через недогляд редакторів у одному з творів прослизнула маргінально тема скептицизму стосовно доречності генеральної будівлі, і цей недолік був негайно зауважений зграєю пильних критиків. Автора миттю репресували, а з ним разом — видавця й редакторів. Достеменно не відомо, але чи не від того твору в країні започаткувалось нове й доти не знане явище: сумнів; через недовгий час всюди пройшли збори й мітинги з викриття скептиків та недовірків. Учасники мітингів одноголосно висловлювалися за смертну кару для всіх, хто сіє зневіру щодо великої будови. Розпорядник із цього приводу висловив своє глибоке співчуття зневіреним, проте мусив підкоритися волі народу, яку він завжди й в усьому поважав. Викриті недовірки розкаялися, після чого таки були розстріляні. Народ іще більше полюбив мудрого, справедливого Розпорядника і встановлений ним порядок.