Лужицький завів Демидова до реставрації, з чого той був дуже не рад, бо лякався, щоби хто з професорів їх не побачив. Успокоїв його приятель словами, що тут жоден "бельфер" не заходить, і оба засіли до вечері.
Відтак показав Володко фотографію своєї дівчини. Миколі дуже сподобалася панна Галя. Щасливий Володко розповідав із одушевлениям, які в його коханої чудові очі, які уста малинові... Казав, що має охоту освідчитися. Демидів відраджував легко, бо, каже, в'язатися так замолоду, мабуть, непрактично. Володко противився тому, грозив, що як вона не схоче на нього ждати, то смерть його і її. Ся думка наполохала Демидова, і він став розважати приятеля.
Важна річ при тій цікавій розмові була така, що голодний Микола з'їв добру вечерю і випив навіть три склянки пива, від якого зараз почала боліти його голова. Старався навіть курити папіроса, що йому подав Володко, але теж відложив його набік: казав, що не привик курити. Тим часом Володко пускав залюбки коліщата диму з рота.
Небавом захотілося Демидову спати. Лужицький висміяв
його, що такий сплюх, дав йому два гульдени завдатку на портрет і фотографію, яку Демидів дуже обережно сховав у нотатнику, і, розплатившись, оба вийшли з реставрації.
Була вже близько одинайцята година, коли Демидів поклався в ліжко і за кілька хвиль твердо заснув.
В неділю по екзорті Микола приготовився з завданих лекцій, а відтак взявся рисувати портрет Володкової панни. Товариші домашні, Миколів господар — сторож школи — а найбільше його жінка дуже були цікаві знати, що се за панна, але від Миколи годі було видобути тайну. Він рисував крейдою на папері і небагато відзивався. Вийшов на обід на півгодини, а відтак рисував знов аж до самого сумерку.
Коли підвечір прийшов до нього Володко, аж здивувався, побачивши гарне личко своєї любки вже майже викінчене на папері.
— Як жива!—сказав одушевлений.— Дам оправити і завезу їй на Великдень.
На радощах узяв знов Демидова на вечерю і розповів йому докладно, як бавився з панною Галею на різдво. Микола замітив, що, рисуючи портрет Галі з фотографії, пізнав добре, які в неї правильні риси лиця, які очі бистрі, які ушка маленькі, а волосся буйне — все, мов у грецької статуї.
— Але кілько вона має літ? — спитав іще Микола.
— Здається, сімнайцять. Певно не знаю.
— І вона буде на тебе ждати?
— Але ж буде, певно буде ждати. Як тілько скінчу права — зараз оженюся.
Оба молодці стали собі укладати плани на будуче. Демидів не знав, що з нього буде; знав лише, що священиком не може бути. Поки що збирався їхати на Великдень та журився, що не має святочної одежі,— прикро ходити обдертому по ріднім селі, а вже до місцевого священика, що має доньки, таки зовсім годі буде зайти. Володко обіцяв Миколі помогти в тій потребі і позичити йому своєї одежі, ще майже зовсім нової, бо сам має до вибору. Та обіцянка дуже вразила Миколу; оба приятелі були однакового росту, отже одежа з одного могла придатися на другого.
На другий день пополудні була сповідь. Микола бився з думками, що чинити. Володко радив зробити так, як він: сповідатися, щоб священикові дати картку, потрібну для контролі, але не причащатися. Демидів пристав був спершу па сю думку, та коли став розважати свої гріхи, совість обізвалася в нім. Тут чоловік сповідався зі своїх гріхів і заразом мав намір обдурити власть шкільну на другий день... На таке обманство Демидів не міг пристати. "Що буде, то буде,— думав собі,— хто не вірить у сповідь, не повинен сповідатися". Отже й не пішов до церкви, тілько докінчив портрет дівчини. Потішав себе тим, що старий катехит не буде, своїм звичаєм, контролювати карток і не замітить, що Демидів не сповідався, тим більше, що з науки релігії все мав дуже добрі ноти. Підвечір пішов на прохід у ліс. Збирав весняні ранні квітки, приглядався пу-каючим брунькам на деревах, одній групі дерев, що здалася йому дуже живописною, і пізнім вечором вернув до хати.
Рішившись не йти до причастя, Демидів полежав собі довше в ліжку. Відтак зляв молоком готовий портрет дівчини ї перед полуднем заніс його Лужицькому, від якого дістав решту заплати. Вертаючи, стрів професора Дубров-ського. Поклонився йому мимоходом, але професор здержав його і сказав:
— Довідуюся, що ви маєте якийсь свій тайний кружок студентський. Дирекція гімназії знає се, отже порадь своїм товаришам, щоб завчасу спрятали, що не потрібне, та перестали бавитися, чим не вільно. Більше не кажу, сам голову маєш.
Демидів дивився зі страхом на професора, відповів переляканим голосом:
— Добре, я скажу,— і вже збирався йти.
— Чекай,— здержав його Дубровський, витягаючи свій портфель,— ти бідуєш, потребуєш помочі. Не маю багато, але що можу дати, то прийми.
Демидів відступився від професора і руки сховав майже поза себе.
— Я дякую, я... мені не потрібно...
— Ну, ну, все те гарно, але ти потребуєш; я бачу.
І, не питаючись, Дубровський запхав незамітно засоромленому Демидову банкнот у кишеню блузи, сказав "будь здоров!" і пішов своєю дорогою.
Зворушений і несподіваною вісткою про відкриття кружка, і ласкою доброго професора, Демидів побіг чимскорше до товаришів, у котрих сходився кружок, а відтак усі три розбіглися до інших членів. Не минуло ще дві години, а кількасот книжок із бібліотеки кружка розбрелись по цілім місту; їх місце в шафі бібліотечній зайняла одежа наляканих господарів хати. Всіх членів кружка напав великий страх. Лужицький і Демидів, а найбільше Білий, зійшовшись, нарікали на неосторожність та дивувалися, хто то міг би донести дирекції гімназії.
— Що ж ми злого зробили?—дивувався Демидів, стоячи з товаришами під вікном у класі.
— Га! — казав Білий з якоюсь таємною міною на лиці.— Ти знаєш, се було тайне товариство, що ширило соціалізм і атеїзм, а то не всім подобається...
Але дві пополудневі години шкільні минули спокійно, директор не кликав винуватих. Дивувало се членів тайного кружка, і тішило, і непокоїло. Демидів застановлявся довго над можливими наслідками слідства, і страх, що дирекція дізнається про його вільнодумні бесіди та про опущення сповіді, не давав йому ані робити, ані спати. У нього була вже на совісті одна провина: він читав раз повість під час екзорти, за що відсидів три години в карцері, отже тепер нові, ще більші провини гризли його, бо могли мати для нього немилі наслідки. Потішав себе тим, що чей професори простять йому, бо хоч він був лихий математик, але все ж числився до учеників ліпших, а декотрі професори то навіть очевидно любили його, от як Дубровський, що майже ніколи не питав його усно, тільки судив із задач. Для сих професорів Демидів працював радо; до одного Греблянського чув якусь ненависть у серцю, яка йому невинну математику зробила зовсім осоружною.