— Трансформація — се така операція, що із знаних координат якої точки виводиться координати сієї точки до другої системи координат. Маємо три випадки. Перший такий: нові осі рівнобіжні до давніх...
Демидів пояснив перший випадок трансформації координат. При другім не міг дійти до ладу. Синуси і косинуси ставив, де не треба, і виходила дурниця.
— Ну, а третій випадок? — спитав професор солодко. Демидів пробував сяк і так,— не йшло.
— Отже, сядь собі, синку, маєш третю! — рішив професор.
Демидів поклав губку і крейду на стілець і пішов на лавку. Але не вспів іще усісти, як Греблянський знов покликав його:
— Покажи-но ти мені свій зошит, чи ти собі записуєш, що я традую.
Демидів вийшов із лавки і подав свій зошит Греблян-ському. Той перекинув кілька карток і скрикнув:
— Так то ти записуєш! Під час моєї години рисуєш собі всякі дурниці! То так виглядає трансформація координат?!
Обурений професор показав цілому класові одну картку з зошита Демидова, на якій була нарисована велика осляча голова в окулярах, із людським толубом. Сей дивний осел ніс під пахвою велику купу книжок, на яких видніли написи: математика, латина, грека, учебник денунціації... Цілий клас засміявся.
Не приглядаючись рисункові ближче, Греблянський кинув зошит Демидову в очі.
— Ну,— каже,— підпишися сам під тим рисунком, щоби кождий знав, хто се. Я тобі кажу наперед, що до матури не долізеш. Щезай мені з очей!
Демидів підняв зошит із підлоги, вернув зі спущеною головою на лавку, сів, розгорнув зошит перед собою і майже несвідомо став олівцем мазати на чистій картці. Рівночасно думав про наслідки злої ноти і поводив олівцем, з-під котрого за хвилю явився рисунок дерева, одного, другого, далі хрест при дорозі, горб якийсь, схід сонця, пастух — все те тілько в головних нарисах. Демидів не дивився, як його товариш поясняв гладко всі три випадки трансформації координат, тілько щораз більшу увагу звертав на те, що рисував. Вкінці все те перечеркнув навхрест та замкнув зошит. З мимовольним страхом підняв очі на таблицю, сховався незначно за плечі товариша, що сидів перед ним, і слідив за рухами ученика, який, недовго думаючи, писав формулку за формулкою, з чого Логарифм був очевидно рад. Демидів дивився на таблицю і зовсім не міг зрозуміти, яким чином
х = а + х cosa — у sina,
хоч се було для всіх таке зрозуміле. Прибитий, сумний, утомлений по невиспаній ночі, немов без духу, просидів Демидів до кінця години і аж легше відітхнув, коли сторож задзвонив на дев'яту годину.
Професор вийшов із класи, а Демидів опер голову на лавці і немов зібрався спати. Сусід мав якесь діло до нього, та він тілько махнув рукою і не відповів нічого. Не зважав ані на те, як товариш Дячок, vulgo 1 Безрогий, рухав вухами та шкірою на власній голові і знаменито вдавав, як квичить у різних потребах паця, з чого цілий клас сміявся, ані на те, як товариш Білий, що нині дістав також злу ноту з аналітики, грозив перед усіма, що Логарифмові голову розіб'є, про що інші товариші дуже сумнівалися.
Лише ученик Володимир Лужицький, гарно прибраний, пристойний хлопець, зміг вивести Демидова з його задуми. Присівся коло нього і шепнув:
— Чого ти, Миколо, так посмутнів? Гризешся одною двійкою? Дурниця!
Микола мовчав.
— Прийдеш нині на концерт?
— Розуміється,— відповів Микола, не підводячи голови з лавки.
1 Загальновідомий (лат.).
. — Нового члена маемо,— шепнув Лужицький.
— Хто він?
— Білий. Завзятий хлоп!
— А певний він? — спитав шепотом Демидів.
— О, розумієтьсяі — запевний Лужицький.
Лужицький хотів іще щось сказати, але до класу ввійшов професор Дубровський з купою зошитів під пахвою. Лужицький усів на своїм місці.
Дубровський розібрався, поправив на носі окуляри і став ходити по класі.
— Кілько разів говорив я вам, як обробляти вільну тему,— почав він,— а більша частина з вас таки ще не знає, що писати і як. Фантазія у вас убога, мов у студента з першої класи,— та що я кажу? У них із першої класи вона далеко багатша, як у вас. Чуття у вас нема ані дрібки. Замість розвиватися, ви стуманіли!.. Задачі пишете сухо, мовби думок вам не ставало, мовби думати не вміли. Що ви робили попередніми літами?.. Адже тема була не така трудна і не така невдячна: "Нагинай дерево замолоду, коли хочеш, щоб просто росло; учи дитину змалку, коли хочеш, щоби з неї вийшов характерний і розумний чоловік". Чи ви того не можете зрозуміти?.. Демидів!
Демидів піднявся зі свого місця.
— Мушу тобі прилюдно сказати похвалу. Твоя задача найгарніша, найліпше оброблена. Смілі думки висказав ти... Я ніколи не жадаю від вас,— звернувся професор знов до учеників,— щоб ви вміли тільки jurare in verba magistri а не мали своїх думок. На те ви вже старші ученики, щоби й свою думку мали і сміло виповідали... Чому ти, Демидів, не віриш тим "огородникам", що беруться дерево "нагинати"? Ану, прочитай свою задачу вголос.
Клястися словами вчителя (лат.).
Демидів став читати. У вступі задачі писав про народну філософію в приповідках, які досить часто висказують зглядну правду, а то іноді й з етикою не в згоді. Перейшовши до теми, описав із іронією "огородників" таких, що як стануть "нагинати" деревину, то й зломлять звичайно. Буває дуже часто: ті, що беруться нагинати інших, самі не ростуть "просто", отже й не повинні дивуватися, коли молоді люди не раз противляться їм. Відтак пояснив, як розумів "нагинання", чи воно часом не шкодить деревині, коли воно потрібне, і хто взагалі нагинає деревину. Не лиш "огородники", але й обставини. Взявши приклад зі знаного собі студентського життя, розповів, як перше всього недостаток, брак опіки, прикладу, сердечності нагинають хлопця так, що з нього виростає зовсім не те, чого собі припадкові керманичі його виховання бажали.
Спостереження Демидова були бистрі, дуже часто правдиві а, заправлені то щирим жалем, то іронією, робили враження на цілій класі. Демидів скінчив уже читати задачу, а професор Дубровський все ще мовчав. Відтак станув перед Демидовим і спитав його:
— Чого ти нині такий блідий?
— Я читав допізна вночі,— відповів Демидів.
— Чому ж не читаєш удень?
— Не маю часу.