— О! — тільки сказала Літа.
— Справді, яка шкода, що чотири дні у нас пропало, ми і до театру разом би пішли. Що ти вчора збиралася дивитися?
— "Дни нашей жизни", але я вже бачила, до Полтави приїздила хороша трупа, до нас приїздять гастролери, я майже завжди все передивлюсь. — Хотіла сказати "у нас же були завжди постійні місця в театрі", та спинилась і потім додала: — І я дуже люблю концерти. Вяльцеву я ні разу не пропускала. Я так люблю співи. І не смійся, я люблю слухати романси. — Вона наче виправдовувалась. — Ти, напевне, багато чув і знаєш серйозну, справжню музику?
— Чого б це я сміявся? Я сам дуже люблю і прості пісні. — Він якось дивно глянув на неї і прикусив губу, немов хотів щось сказати і спинив себе.
Ходити б з нею в театр, слухати концерти, читати улюблені книжки... радитись про працю... Це ж повинно, повинно бути!
— А ти мені даси своє фото? — спитала вона.
— Ти правда хочеш? — він не усміхнувся, а якось прояснів усім обличчям. — Я зараз погляну, чи є в мене тут більш-менш пристойне, вдалих не може бути, може, дублікати посвідок, маленькі, та ще на позиції любитель-кореспондент фотографував, вибирай сама.
Він вийняв з одного відділу чемодана кілька карток.
— Ну, от цю, хоча тут ти вже занадто замислений, але вираз твій.
З маленької картки він наче дивився на неї і чекав якоїсь відповіді.
— Можна надписати? — спитав він. — Щоб ти не сплутала з безліччю своїх поклонників.
— Як тобі не соромно так казати? Як ти можеш так казати?
— Ну, я пожартував, Лікусю, рідна моя, і я ж однаково не можу надписати так, як я хочу! Я все ж таки надпишу — тільки перші літери слів, а ти відгадай.
Він надписав на зворотньому боці: З.З.Т.Г.
— Просто як у Толстого, коли Левін освідчувався Кіті в коханні, — згадала Літа. — Але, по правді, не вони мої улюблені.
— І не мої.
— От над Наташею, Волконським і П’єром я й тепер плакала, коли перечитувала після кінематографа. Мозжухін — такий вже Андрій Волконський, і Наташа була в кіно достеменна. Давай відгадувати, що ти написав. А може, краще ти сам скажеш! Тоді, коли я дивитимусь на картку, я чутиму і твій голос.
Він обняв її і прочитав: "Зовсім-зовсім твій Гарька".
— Гарик, Гаричок, — поправила вона, — то ти для своїх волоцюг Гарька, он на цьому фото.
Вона взяла в руки другу фотографію — там навколо столу з батареєю пляшок стояла весела компанія, певне, якщо не після, так у розпалі бенкетування, і Гарик серед них.
— Літочко, так це ж ми знову зайняли Чорторийськ, і відзначали. Ти не уявляєш, як було трудно, коли б я докладно розповів про наші відступи, наступи, ти б простила всі гріхи мої і колишні, і майбутні. Війна — це дуже важка робота, важка, брудна і лиха.
— Не мені їх прощати, вони всі давно прощені, не тільки тобі, а кожному, хто на фронті, — сказала Літа, тримаючи в руках іншу картку — Гарик з біноклем коло гармати і ті ж самі хлопці біля нього, і враз дійшло глибше, ніж будь-коли: вони стріляють, але ж і в них стріляють, і вже кулі не минали Гарика, і тільки одне моління, благання лишилося в ній: "Хай він буде живий!"
Вона не думала вже про себе, про те, щоб побачилися, були вдвох, щоб якось усе владналося, ні, тільки одна думка — хай він буде живий!
Боже, невже настав час уже йти?
Прощатися, може, назавжди? Хай він про це не думає, йому не можна, не треба так думати! Їй хотілося сказати щось легковажне, незначне, але жодне таке слово не спадало на думку, крім "тільки б він лишився живий".
— Я молитимусь за тебе моїй божій матері. — І раптом грайлива думка спала на допомогу, і вона невимушено усміхнулася. — Хоча мені слід молитися більше Марії Магдалині, недарма я завжди їй співчувала, коли й не була такою великою грішницею, якою стала зараз.
— О, ти дійсно стала б великою грішницею, коли б не лишилася зі мною, — переконливо сказав він. — А за це, я тебе запевняю, і Марія Магдалина, і божа мати заступляться за тебе в разі потреби. Щастя мусить лежати на страшному суді на терезі поряд з найдобрішими вчинками. А ти не уявляєш, скільки сил і зовсім інших добрих думок мені додала, і хай яке завгодно пекло мене чекає, не в засвітах, а на землі, я все тепер перенесу далеко легше. І не тому, що мріятиму про те, що буде, а тому, що вже було, і-ніхто від нас не відніме.
— Для цього варто було й погрішити, — мовила Літа, — якщо це зветься гріхом.
Але ж, як не дивно, вона зовсім не відчувала себе грішницею.
* * *
Вони вийшли з номера і під руку спустилися поволі сходами. Літа тримала в руці квіти, які вийняла з вази і загорнула в папір, щоб не померзли. Вони були ще зовсім свіжі. Він ніс її пакунок з подарунками дітям і свій невеличкий чемодан. Ігор віддав ключа портьє.
— Здається, у мене все заплачено?
— О, навіть більше, — портьє кинувся до касової шухляди, але Ігор махнув злегка рукою.
— Не турбуйтеся, я гадав, що затримаюся довше, але наказ виїхати сьогодні! До побачення, сподіваюсь, що до побачення.
— Аякже! Швидше, швидше повертайтесь, — портьє закотив очі вгору, даючи цим зрозуміти, що добре знає, куди їде Ігор. — А коли мадам, ваша дружина, приїде раніше, для неї ми завжди знайдемо найкращий номер.
— Дякую за гостинність! — мовив Ігор, а Літа усміхнулась, і портьє, дійсно не для годиться, захотілося, щоб вони ще приїхали.
Боже, як сумно виходити на вулицю!
Він міцно тримав її під руку.
— Дивись, які гарні саночки нам подають. Ми ще вдвох. Ми ще разом, правда?— казав Ігор.
Кучер вправно відкинув ведмежу запону. Ігор, майже піднявши на руках, посадовив Літу в сани і сів поряд, обіймаючи її за спину.
Вони були ще вдвох, разом.
У Петрограді рано темніє, і вже засвітили тьмяні вогні ліхтарів.
— Ти не спізнишся на вокзал? Я не прощаюсь, Лікусю. Я тебе чекатиму біля самого вагона.
— Не хвилюйся. Я буду обов’язково.
Було дуже сумно. Але вони були ще вдвох.
Вона прийшла раніше. Вдома у Варюші не сиділося. Як завжди, метушилася. Треба було відправити хлопців у корпус, обідали всі врозбрід. Варюша збиралася з Вишняковим на якийсь вечір, так що особливих розпитів не було, тим більше коли пожартували з приводу букета, який принесла Літа, вона нічого не заперечувала, а тільки загадково всміхалася на слова Вишнякова, що чарівна Літа Миколаївна мимохідь вбиває наповал, і, звичайно, жертви радісінькі бути вбитими у такий спосіб, а не десь на фронті. Вона знала, що її реакція — ніякого спростовання чи пояснення, швидко припиняє всілякі натяки і цікавість. Оскільки спільного обіду не було, вона зовсім не схотіла їсти і сказала, що вся компанія їде проводжати на вокзал "тих, кого встигла вбити тут", і вони мають їхати на позицію.