ВЕСІЛЛЯ КАРАПУЛЬКИ
— Діду, ходіть живо!
— А що?
— Під лісом грають...
— А їсти дають?
Мовчанка. Дерев'яні підошви б'ють землю, як ціпи на току. Чалап-чалап! Погнали!.. І не вони одні. Гей на пожежу летять із усіх переходів десятки, сотки людських ніг, обутих у підошву з дерева, зачеплену за пальці ремінцем, достоту обув коминаря.
Це вечір. Високо в померках дроти телеграфу, на них поливається галка, як сойфер над книгою талмуда. Під лісом шатро, засмічене соломою, побіч — вартовий, тупий і безвиразний, як сама душевна відсутність. Рудий рефлекс від сторони заходового світла: тінь, начеркнена сангіною. З сього місця видно пологий гниловід — за одним дотиком Меркурового сандала виріс тут табір.
Здалеку, у молочному присмерку осені, з битого шляху й вікна маленької залізниці, що жене тудою крізь алеї змерзлого свербивуса, сей табір схожий на північну казку, на стилізований білий тиждень у якійсь світовій конфекції,— такі тендітні ті хаточки з карт, підперті в найдостойніших місцях оксамитними гострицями смерічок. Крізь усі вікна перлить увечері світло, рівно й під міру, як нанизаний на нитку янтар. У долі позіхає блакитно-чорний теребіж, за ним сотворена оптичною маною глибінь, що проймає смутком, від якого хочеться ридати. У пліснявих нетрах, у вмерлім корінні плеще щось чуле й жорстоке вітер-самограй — перебирає стрункими пальцями на сопілці з водяної трощі.
— Огей! Згасло червоне сонце... О жалю, нічна годино!
— Набік! Набік!—лящить луна під міру "польки", під несамовитий тупіт людських ніг.
Віктор Карапулька з дев'ятого шпиталю жениться з Оленкою Райбідою з тринадцятої кухні. Гості танцюють то рисцем, то галопом, топчуть втішно на одному місці, холітають із захватом бедрами, як Давид перед ковчегом, піднесеним проти неба на золотих двигунах.
— Тс-тс!.. тю-тю!..— дивуються смаковито глядачі страшні, лихі, обтягнуті пісною скірою, з очима, вбитими у глиб черепа, як банда Уголінів. Глітно так, що хто раз здобув місце на смердючому берлозі під стіною, той сидить там, втягнувши живіт у себе, й тільки очима кліпає.
А Оленка увихається манерно, гладка, мало ще збідована; тяжкі коси піддержані гребінцем з краплями чеського хрусталю. Навколо шиї рожева стяжка летить довжезною ув'язкою на кремезні плечі — плечі, як у рослого хлопа. Рожевіють стрічки, золотисті кучері, позакручувані зночі папірчиками, рожевіє Оленка вся, неначе хоругва на майському леготі або у вечірній заграві сутуловата, сільська тітка. Оленка чує себе осередком всіх думок, і ся певність робить її рухи згруба бравурними. З високої чотиригранки вона наливає в потріскану чарку рум, червоний, мов вивар шалвії, й подає вибранцям.
— Пийте, дядино! — тручає стару костлюху, що сидить під вікном, закутана в ковдру, як "Неминуча".
— Ти... мені? Господи милосердний! З роси, з води, доньцю!
Облизується, дрижачи, стріпує гостро трикутниками рамен і замикає очі від насолоди.
А Оленка вже промайнула далі, сміється широко, ласкаво, владно, з похмілля летить на хлопів пружними грудьми та полишає по сьому любому, твердому зударі і ємну й запашну жагу... Наче шкарлатна рожа розхилила свою глибінь на теплому вітрі, зітхнула пропастним ароматом і — обсипалася.
— Гу:га-га! — пританцьовує дрібно первобутня любов душі до ритму й руху хвиль, що по їх лінії, як світ по дорогах екліптики, з віку на вік совгається доля людини. Замкни лиш очі: побачиш пустині над морями, кам'яні скрижалі чи ідоли посеред бурного степу, а клекіт танцю й шум розговорів ударить у твоє ухо так, як музика глибини у стіну черепашниці.
— Моя ти дівчино, єдина!
Оленка паде в рамена молодого всею вагою палких сподівань, з непритомним осміхом бере від нього м'ятні "бамбони" та кладе в уста напереміну то йому, то собі. Аудиторія ковтає солодку слину і — тужить за щастям. А про молодого, гостроносого, полинялого гей торішня іранка, говорять дівки таки уголос, не стісняються:
— Такий він молодий, як я молода... Кажуть, шлюбна і придбаннєм дома осталася... З лиця як той віник змарганий . Пройдисвіт якийсь!
Молодий помічає інстинктом присутність небезпеки, тоді на одну мить дивиться похнюплено, худий, бідолашний, штани висять, мов порожні. Одна щока здригається час од часу з глупа-хитрою судорогою, під очима, які стежать щось вигрібуще понад голови людей, рисуються чорні тіні. Мов серед тяжкої недуги, ніс загострюється, а на губах сідає вогкість. Як той черв'як у запертій коробці, так він тоді кружляє довкола стін, шукає собі шкалубини, поки не отямиться з жаху й не скрикне дико до своєї молодої:
— Ще чарку, Оленка!
— Гу-га-га! — клекотить перед ним, поза ним, доокола.
Сволок, під яким сидять музиканти, пообв'язуваний шкаматтям, щоб не потовкти голови тому, хто встає з лавки або прийде під скрипку приповідати.
— Де Василь? Василю! — кричить молодий до урльопника з рукою на перев'язці, що застряг побілілими очима на якійсь точці в стіні, щипає сорочку на грудях, гей від дурійки, й горлає щосил про те бездольне сирітське весіллячко на сумній вулиці, у чужій десь хатині... Далеко Василь, далеко!
Молода хлипає в запаску, наливає чарку вщерть і приносить співакові. Весільний дурман слезить сяйливо крізь її розтрясені пальці.
— Пийте, побрате, раз жиємо на Гмінді! — каже з чуттям молодий.
П'ють один до одного, цілуються тричі.
...Його знак рибальство... вудкою світ спасає...
З порога звенить нагло напівцерковна, напівтеатральна мелодія — у відчинених дверях стає Сильвестер, цар Ойдип бараків. Він хмарний, як елітний день, зморшки лиця повідмічувані глибокими нарізами болю, зі смішною грізьбою блискає білками очей під ритм своїх таємних думок. На нім картаста конопляна верета, закинена почерез груди і плече, наче мантія ретора, й застібнута на лівому рамені дерев'яним "базілеос", з вербового прута. З-під мантії видно старенезну жовнярську одежину, без ґудзиків, з обдертими челюстями кишень. На руках диковинні рукавиці з одним пальцем, голова вкрита волічковою шапкою, круглою, як птиче гніздо; гаряче-жовта нитка викінчує сю шапку навколо, і Сильвестер ходить в ореолі.
Підніс угору здорову заболочену палицю і хрестить нею народ, мов жезлом: