Якраз на святвечір чоловік, жінка і їхній маленький хлопчик їхали на село. До автобуса набилося повно людей, але жінці з дитиною дали місце, і вона, притуливши до себе заспаного синка, тішилася думкою, що вже скоро буде у мами, а там їй найліпше. Чоловік відійшов далі, й жінка повсякчас озиралася на нього й жалібно всміхалась. Ледве допросилася, щоб відвіз її додому. А тепер хмурився і дивився в темне вікно. Хтось тихенько заколядував:
Нова радість стала, яка не бувала...
А мама ж її знає повно старих колядок, таких гарних, що аж плакати хочеться. І десь поставила зараз в куті "діда", засвітила по всій хаті, аби видно було при святій вечері.
Ігорчик розчервонівся, і вона розстебнула його пальтечко. Добре, що спить. Дома вона його погодує. Хай поп’є молочка тепленького з-під корови, бо на тому магазинному навіть сметана не всідається. Їхали люди з її села, і вона занепокоїлась: а як подумають, що вона з чоловіком погано живе, бо він оно стоїть віддалік, ніби чужий. На третьому селі стало вільніше, але чоловік і не думав підійти. Уже місяців зо три він і дивитися на неї не хоче, а дитину бере на руки, мов чужу. Вона вже боялася до нього обзиватись, щоб не вилаяв, але з неї досить того "відстань", аби всю ніч проплакати. Якби хто раніше їй передрік, що чоловік не схоче на неї глянути, а вона буде терпіти, то, певно, плюнула б йому межи очі. А тепер сама винна.
Як уже йшли сковзкою дорогою до хати, Ігор прокинувся й заплакав. Вона ніби аж зраділа, защебетала до дитини і подумала, що то все пусте: у неї є Ігорко, а чоловік її не має нікого.
Та хіба дитина — то вже твоє? Он її мама... Тато вмер ще три роки тому, і ненька геть сама лишилася на господарстві. А вона, дочка, — в місті. Мама туди не хоче, каже: "Я ще годна робити і вам помагати". Коли в декреті була, охоче з дитиною пожила б в селі, але ж чоловіка треба годувати та обпирати. І хоч плач, хоч скач, а вона вже відірвалась.
— Йой, мої діточки приїхали! Хотіла до автобуса вийти, але воду на пироги поставила. Сідайте, дорогі мої гостоньки, до святої вечері!
І вже тільки до Ігорчика, тільки до внука. Побавила його, а тоді дочка понесла в другу кімнату — присипляти. Зять сидів за столом байдужий до всього на світі, навіть не глянув на жінку, коли та вернулася й сіла коло нього.
Мати урочисто змовила молитву, та очі її лишилися сухими, хоч за звичаєм поставила для тата келишок на тарілці.
— Їжте кутю, всього беріть. Чого такі сумні, чи не посварились?
— Ні, — видушила з себе жінка. — Тобі здається.
— Боронь боже, аби ви сварились. Дитинка ж оно дивиться... Я би того не пережила, якби моя донька була нещасна. Цілий вік набідилася з твоїм татом, цілий вік терпіла.
Мати похитала головою та й пішла по вареники.
— Я завтра в першу зміну. Мушу їхати, — сказав чоловік. То була неправда. Жінка промовчала, але сльози самі закапали в тарілку. Чоловік схопився за цигарку:
— Не реви, мама побачить.
— Хай бачить, — схлипнула жінка. — Я думала, підемо нині колядувати. Ми ще з тобою ніколи не ходили...
Не договорила, бо вже повернулася мама з повним паруючим горнятком.
— Бігме, ти як дитина, — полегшено зітхнув чоловік, і вперше за день очі його полагіднішали. — На другі свята підемо. Я ввечері повернуся по тебе й Ігорка. Ну все, мамо, дякую вам за гостину. Шкода, але мушу їхати, бо завтра в першу зміну.
— Овва, ти хіба не міг відпроситися?
— Не міг.
— Хай їде, мамо. Нині всі б хотіли відпроситися.
Чоловік зібрався. Вона й не ворухнулася, коли виходив. Сиділа за столом, заставленим наїдками, і думала про те, що колись без крику й плачу візьме Ігорка і приїде сюди назовсім.
— Добре вдома... — не втрималася, зітхнула.
— Слухай, доньцю, у твого часом коханки нема? Чого це його вирвало проти ночі до міста?
— Нема! Не може такого бути.
— Та чи не може? Всі вони однакові. Твій татунцьо до сивого чуба дожив, а гуляв. Ти тільки скажи, я тій суці очі видеру...
— Йой, дай мені спокій.
— Люди все бачать, а ти пустила хлопа на довгий шнурок, аби робив нам встид на все село.
— Мамо, я нічого не знаю і знати не хочу.
— То терпи, як я терпіла. А що з того маю? Ти так само нещасна...
— Неправда! — відрізала дочка. — Нема в нього коханки. Інакше я б давно його лишила.
Вона позбирала брудні тарілки і понесла їх мити. А потім лягла спати.
"Нещасна, нещасна..." — тремтіла вона в холодній постелі, але чогось здавалося, ніби не з нею діється таке страшне. Уявлялося, мов сидить після весілля за столом і розмовляє з чоловіком, дивлячись йому в очі. І вони не можуть наговоритися.
Знадвору було чути голоси колядників. Ігорчик підросте, і вони будуть обоє колядувати.
Жінка задрімала, коли рипнули двері.
— Ти спиш? — спитав чоловік, якийсь незвично великий у темряві, ніби ведмідь. — Автобуса не було. Поїду завтра першою ходкою.
Голос у нього був зовсім як колись. А жінка засинала і не чула, що він говорив далі, бо була вже не в цьому світі, де всі нещасні, а в якомусь іншому, чистому, незмінному і вічному.
Бабина смерть
Баба лежала під кожухом на постелі чорній, як земля, і вперто мовчала.
— Бабо, чуєте, — ледь не плакала молода фельдшерка, — там вам буде добре. І тепло, і їсти три рази в день будуть давати. Дайте я вас обстрижу, бо з вошами в лікарню не пустять. Машина чекає.
У хаті було зимно й неймовірно брудно. Підлогу вкривав грубий шар сміття.
— Бабо, чуєте, — просила дівчина, якій все це видавалося лихим сном. — Ви ж тут вмрете з голоду й холоду. У вас же нікого на світі нема. Син знати не хоче. Давали телеграму, а він і не думає приїжджати. Сусідам нема коли за вами дивитися.
— Ая, ая, — підтакнула сусідка. — Послухайте дівчину, бо по вас уже хробаки лазять.
— Чому ви не дали знати раніше? — тупнула ногою фельдшерка. — Ми б давно її забрали. Маєте під боком стару хвору людину, хіба тяжко було сказати голові сільради?!
— Диви, яка мудра знайшлася! Син восени був. Ми йому казали: "А що, як мама вмре?" А він: "То сільрада поховає". Коли в нього серця нема, то в нас має бути? Якби не сусіди, баба вже давно б околіла. Я вже негодна на друге село до сільради ходити. Що не хата, то по одній бабі. Ще трохи, та й півсела буде на цвинтарі.