— Ой, справді! Я зовсім забула... Та ні, не те щоб аабула, просто думала, ви ще не встигли дізнатися. А що, в якісь новини про того красеня?
— Красеня — це добре сказано. Так воно і є. А ще краще буде сказати — красуню.
— Що ви маєте на увазі?
— Цей мустанг — вона. Лошиця.
— А-а, так... То, кажете, ви чули про неї щось нове після того, як були в нас минулого разу? [76]
— І чув, і бачив її, і руками торкався.
— Он як?
— її вже зловлено.
— Справді? Яка приємна новина! Я буду страшенно рада побачити цю красуню й проїхатись на ній верхи. Відколи ми в Техасі, я ще не мала жодного пристойного коня. Тато пообіцяв, що купить мені цього мустанга за будь-яку ціну. А хто ж той щасливчик, якому так поталанило?
— Ви питаєте, хто зловив лошицю?
— Атож. Хто він?
— Ну звісно, що мустангер.
— Мустангер?
— Еге ж, та ще такий, що куди до нього всім у цій прерії. Ні їздити верхи ніхто не годен, як він, ні ласо кидати. Що там ті хвалені мексиканці! Я ще не бачив жодного мексиканця, що так добре справлявся б з кіньми, як цей молодик. А тим часом у ньому нема й краплиночки мексиканської крові, так само, як і в мені.
— Як його звуть?
— Та, бачте, прізвища його я ніколи не чув, а ім'я знаю — Моріс. Тут, у форті, його звуть Морісом-му-стангером.
Старий мисливець був не такий спостережливий, щоб помітити, з яким жадібним інтересом поставлено це запитання. Не помітив він і того, як спалахнули Луїзи-ні щоки, коли вона почула його відповідь.
Але ні те, ні те не пройшло повз увагу Флорінди.
— Ой, панночко Лу! — вигукнула вона.— Та чи ж не так звати й хороброго молодого джентльмена, того, що врятував нас отоді в чорній прерії?
— Атож, Богом присягаюся! — підтвердив мисливець, так що молодій господині не довелося відповідати на це запитання.— Тепер і я згадав, він розказував мені про цю пригоду сьогодні ж таки вранці, перед тим як ми вирушили. Оце ж він і є. Той самий хлопчина, що зловив плямисту лошичку і вже веде її сюди разом з десятком інших мустангів. Вони мають бути тут ще до смерку. А я чимдуж прискакав на своїй старій худобині попередити про це вашого батька, щоб він не проґавив нагоди. Бо як про ту плямисту провідають тут в околиці, то, гляди, хтось ще й перехопить, я ж знаю, як воно буває. Отож і подумав про вас, міс Луїзо,— ви ж бо так захотіли її мати, коли я вам про неї [77] сказав. Ну, а тепер можете не турбуватися — вона буде ваша, старий Зеб Стами ручиться за це.
— Ой, містере Стампе, який же ви добрий! Я дуже, дуже вдячна вам. А теперь пробачте, я мушу на хвилинку вас залишити. Батько от-от повернеться. У нас сьогодні званий обід, і мені доведеться приймати страшенно багато гостей. Флоріндо, подбай, щоб містера Стампа нагодували. Іди зараз же, дівчино, не барися... І ще ось що, містере Стампе,— провадила молода господиня, підступивши ближче до мисливця й стишивши голос.— Якщо той... молодий джентльмен з'явиться, коли в нас будуть гості,— а він же з ними, певно, не знайомий,— то чи не подбаєте ви, щоб його не обминули увагою? Тут у нас на веранді буде вино і все таке інше... Ви мене розумієте, любий містере Стампе?
— Побий мене грім, міс Луїзо, ні! Цебто не зовсім. Щодо питва і всякого такого іншого я розумію. А от що то за молодий джентльмен, про котрого ви говорите, аж ніяк не доберу.
— Та ви ж добре знаєте, кого я маю на думці! Отого молодого джентльмена... ну, того, що, як ви сказали, має привести коней.
— А, он ви про кого! Про Моріса-мустангера, еге ж? Ну, то ви не дуже помилилися, назвавши його джентльменом, хоч далеко не кожного мустангера можна так назвати і далеко не кожен на це заслуговує. Але цей таки справді джентльмен від голови до п'ят — і родом, і вихованням, і поводженням,— дарма що він усього-на-всього ловець коней та ще й ірландець.
Коли Луїза Пойндекстер почула ці слова, що так збігалися з її власною думкою, в очах її зблиснули
радісні вогники.
— Та мушу сказати вам щиро,— вів далі мисливець, і його видимо непокоїв якийсь сумнів,— цей хлопець не з тих, до кого можна виявити отаку гостинність із других рук. Колись у нас на Міссісіпі казали: "Гордий, як Пойндекстер",— то оце й він такий. Ви мені пробачте, міс Луїзо, що в мене це вихопилось. Я просто забув, що розмовляю з однією із Пойндекстерів,— мозїсе, й не з найгордішою, та вже напевне з найгарнішою із цього
роду.
— Ой, містере Стампе! Хоч би ви що мені сказали, я не ображуся. Ви ж добре знаєте, що я просто не можу образитись на вас, нашого доброго старого велетня. [78]
— Той, хто посмів би вас чимось образити, міс, був би гірший за найпослідущого карлика.
— Дякую, дякую! Я знаю ваше щире серце, вашу відданість. Може, колись, містере Стампе... може, колись,— ніби вагаючись, проте не маючи на думці нічого певного, мовила дівчина,— мені знадобиться ваша дружня допомога.
— Вам не доведеться її чекати, міс Пойндекстер, це вам обіцяє старий Зеб Стами. І нехай його назвуть поганим тхором і підлим шакалом, коли він не стоятиме за вас до останнього подиху.
— Ще й ще раз дякую вам!.. Але ви хотіли щось сказати? Щось про гостинність із других рук?
— Атож.
— Ви мали на увазі...
— Я мав на увазі, що не буде пуття, коли я запрошу Моріса-мустангера випити чи попоїсти у вашому домі. Якщо цього не зробить ваш батько, хлопчина ні до чого не доторкнеться й піде геть. Зрозумійте, міс Луїзо, він не з тих людей, яких пригощають у кухні.
Молода креолка відповіла не одразу. Здавалося, вона обмірковує якусь складну проблему, що цілком поглинула її думки.
— Гаразд,— мовила вона врешті, і тон її свідчив про те, що вона дійшла певного рішення.— Не турбуйтеся, містере Стампе. Вам не треба буде його пригощати. Ви тільки дайте мені знати, коли він приїде,— якщо тільки на той час ми не будемо за столом, бо тоді, звісно, він має зрозуміти, що ніхто не зможе вийти до нього. Ну, а якщо він з'явиться саме тоді, то ви вже затримайте його на деякий час, згода?
— Та певне ж, коли ви мене просите.
— Отже, домовились. Тільки дайте мені знати, що він прийшов. Я сама пригощу його.
— Ну, міс, коли це зробите ви, він напевне втратить апетит. Досить тільки глянути на вас, я вже не кажу — почути ваш ніжний голосочок, то й голодний вовк їсти не захоче. Он я й сам, коли приїхав сюди, ладен був сирого індика проковтнути, а тепер і думати про те забув. Хоч і місяць міг би жити без їжі.