Отак він стояв і наслухав, аж поки скінчилися "кінні торги", та й якийсь час опісля. І тільки коли ті двоє попрощалися й роз'їхалися врізнобіч, вийшов з-поза акацій.
Спинившись на тому місці, де щойно стояли міняльники, Зеб повів очима за кожним з них і вигукнув:
— Оце маєш! Дійшли згоди диявол з дияволицею! І побий мене грім, коли я знаю, котре з них більше вигадало на цьому гендлі!
Розділ LXXX НА ЧАТАХ ПРОТИ ВОРІТ
Минув деякий час, перше ніж Зеб Стамп вийшов із схованки, звідки спостерігав обмін кіньми,— аж поки обоє "гендлярів" зникли з очей. Але він не подався за жодним з них, а спинився серед дороги, ніби не знав, за котрим рушити.
Та насправді спинився Зеб не через те — просто йому треба було, як він сам казав, "добре помізкувати".
Думки його снувалися навколо того обміну: він чув усю попередню розмову і Колхаунову пропозицію. Саме ця пропозиція і дивувала мисливця або, краще сказати, змушувала замислитись. Навіщо був потрібен відставному каштанові обмін кіньми?
Зеб знав, що мексиканка сказала правду: "амери— [438] канський" кінь коштував таки куди дорожче за мустанга. Знав він і те, що Кассій Колхаун аж ніяк не з тих, кого можна обдурити в кінному торзі. То чому ж він пішов на такий невигідний обмін?
Старий мисливець зняв свого повстяного капелюха й раз чи два провів рукою по скуйовдженому чубі, а потім і по шпакуватій бороді. Очі його були втуплені додолу, так наче він сподівався знайти відповідь на своє невисловлене запитання в траві під ногами.
— Причина може бути тільки одна,— зрештою пробурмотів він.— Сірий мустанг прудкіший на ноги, про це годі й говорити. Оце того він і знадобився містерові Касу. А то б з якого дурного дива він отак проміняв коня, за якого йому б дали в Техасі чотири мустанги, а в Мексиці й усіх вісім! Схоже, що він узяв того сірого тільки заради його ніг. Але навіщо?.. Е-е, побий мене грім, здається, я таки догадуюсь! Йому треба... еге ж, зрозумів... йому потрібен кінь, що зможе здогнати отого безголового!.. Авжеж, ось чого йому треба, це ж так само ясно, як те, що мене звуть Зебулон Стами. Він спробував гнатися за ним на "американцеві", але той не подужав, я ж сам бачив. А тепер думає здогнати на мустангу. Йому аби запопасти того вершника. Отож він напевне подасться шукати його знов. Мабуть, поїхав оце до Каса-дель-Корво трохи під'їсти, але він там не забариться. Рано чи пізно дехто знов побачить його в прерії, і то буде не хто інший, як Зебулон Стамп... Ану, худобино! — гукнув він до кобили.— Ти думала, що вже підеш додому? То ти помилилася. Доведеться тобі попастися тут години зо дві, а може, й цілу ніч. Трава тут начебто непогана, отож матимеш час поласувати... Ну, йди, наїдай собі черево!
Говорячи отак до кобили, Зеб зняв з неї вуздечку й почепив на сідло, щоб тварині вільніше було скубти траву. Потім залишив її серед заростей, а сам рушив стежкою, якою щойно поїхав Колхаун.
Кроків за двісті зарості скінчилися. Далі простяглась відкрита рівнина, за якою було видно гасієнду Каса-дель-Корво. На тлі білої чільної стіни вирізнялася постать вершника, та за хвилю вона зникла в темному отворі великих воріт.
Зеб знав, хто зник за ворітьми.
— Оце звідси,— мовив він стиха,— я зможу побачити, як він виїде знов. І побий мене грім, коли я цього не [439] дочекаюсь, хай би навіть довелося нидіти тут до ранку. Отож наберімося терпцю.
Спершу він укляк на коліна, але, трохи посовавшись, прихилився спиною до стовбура акації і сів на землю. А тоді видобув із своєї неосяжної кишені торбину, в якій був кукурудзяний корж, чималий шмат смаженини та фляжка — судячи із запаху, з мононгахіль-ським віскі.
З'ївши половину коржа і стільки ж м'яса, він поклав решту назад у торбину й почепив її на гілку в себе над головою. Тоді добре потяг із фляжки, запалив люльку і, знов прихилившись до стовбура й склавши руки на грудях, звернув погляд на ворота Каса-дель-Корво.
Так він чатував цілих дві години, не зводячи погляду з воріт, а коли' й зводив, то лише на коротку мить, так що ніхто не міг вийти звідти непоміченим.
Час від часу з гасіенди виходили й заходили туди люди, чоловіки й жінки. Та навіть здаля з їхнього простого білого одягу й темних облич було видно, що то всього-на-всього слуги. До того ж усі вони ходили пішки, а той, на кого чекав Зеб, мав виїхати на коні.
Він облишив своє чатування аж тоді, як зайшло сонце, та й то тільки щоб змінити спостережний пост. Коли над рівниною почали спускатися багрянисті сутінки, мисливець звівся на ноги, неквапливо випроставсь і сперся плечима об стовбур, неначе так йому краще "мізкувалося".
— Цілком може бути, що той тхір вигулькне вночі,— міркував він,— або ж удосвіта. А мені треба побачити, куди він подасться... Мабуть, кобилу тягти за собою не варто,— провадив Зеб, озирнувшись туди, де залишив свою "худобину".— Вона мені тільки заважатиме. Та й ночі тепер місячні, отож її ще хтось помітить від негритянських халуп. Краще хай лишається тут — і не видно нікому, і трави вдосталь.
Зеб повернувся до кобили, зняв з неї сідло, припнув її на довгій мотузці до дерева, а тоді відв'язав від сідла свою стару ковдру і, перекинувши її через руку, пішов у напрямі Каса-дель-Корво.
Він ішов не розміреним кроком, а то наддавав, то стишував ходу, чекаючи, поки добре посутеніє, щоб його не помітили з гасієнди. Така обачність не вадила, бо він мав перейти рівну луку, де не було ні кущів, ні якоїсь іншої заслони. Лише подекуди стояли поодинокі деревця, але надто далеко одне від одного, щоб сховати— [40] ся за ними від випадкового погляду з вікна чи тим паче з асотеї.
Час від часу Зеб спинявся й дожидав, поки ще трохи згустяться сутінки.
Отак помалу скрадаючись, він опинився кроків за двісті від гасієнди якраз тоді, коли на небі згас останній відсвіт сонця. То була кінцева мета його денних мандрів, і, може, там-таки йому судилося перебути й цілу ніч.
Поруч ріс низький розложистий кущ, і, простягтись під ним, старий мисливець знову став пильно дивитись на ворота гасієнди, хоч, власне, й доти не спускав їх з ока.
За цілу ту ніч Зеб Стами ні на мить не склепив обох очей воднораз. Котресь із них повсякчас пильнувало, і непохитно суворий вираз, який не сходив з обличчя старого мисливця, промовисто свідчив, що спонукає його до того справа надзвичайної ваги.