— Ну що ж, я згоден почекати, доки ви повернетесь, тим більше, що ви дієте в інтересах правосуддя. Але що маю зробити я? [409]
— Відтягти початок суду, майоре, ото й тільки. Все інше хай вас не турбує.
— На скільки? Ви ж знаєте, судочинство має йти своїм звичаєм, відповідно до закону. Я не владний над окружним суддею, хоч, гадаю, він трохи зважить і на мою думку. Але на нього можуть вплинути ті, що галасують про помсту.
— Я знаю, про кого ви говорите. Знаю і їхнього верховоду, і, може, ще й не скінчиться суд, як він сам стане підсудним.
— Як? То ви вважаєте, що це не оті четверо мексиканців?..
— Я ще не можу сказати, майоре, вони це чи не вони. Певен тільки, що вони до цього діла причетні, але не думаю, щоб котрийсь із них був призвідником. А от його я й хочу витягти на світ... Ви можете пообіцяти мені три дні?
— Три дні? Як це розуміти?
— Відтягти на три дні початок суду.
— А-а... Ну що ж, гадаю, це буде не так важко. Мустангер ув'язнений військовою владою. Навіть якби окружний суддя зажадав, щоб його передали цивільному судові, я міг би знайти причини й трохи затримати його на гауптвахті. І я обіцяю вам це зробити.
— Як мати справу з вами, майоре, то, їй-Богу, краще б у нас був воєнний стан. Часом він таки не завадив би, хоч ми, вільні громадяни, не дуже його полюбляємо. А я можу сказати вам одне: якщо ви затримаєте суд днів на три, то, може, перед ним стане зовсім не той, що сидить оце тепер у вас на гауптвахті, а хтось інший, хоч він сам і гадки не має, що його запідозрили. Не питайте мене, хто він. Скажіть тільки, чи матиму я ці три дні?
— Матимете, містере Стампе, обіцяю вам. Нехай би навіть це загрожувало мені відставкою, даю вам слово офіцера, що в найближчі три дні Моріс-мустангер з нашої гауптвахти не вийде. Винен він чи ні, але на цей час він буде під надійною охороною.
— Ви справжній чоловік, майоре, і хай я буду проклятий, як не доведу вам колись, що вмію таке цінувати. А тепер я все сказав і тільки прошу вас: нікому про це ані слова. Бо як оті провідають, що замислив старий Зеб Стамп, вони гори зрушать, аби лиш йому перешкодити.
— Хоч би хто вони були, містере Стампе, від мене їм []410]
допомоги не дістати. Можете цілком звіритись на моє слово.
— Я знаю, майоре, знаю. І хай віддячить вам Бог. Добре, що є в Техасі такі люди, як ви!
Сказавши це, старий мисливець вийшов на плац і попростував туди, де залишив свою "худобину". А тоді знову сів у сідло і швидко поскакав геть.
Коли селище лишилося позаду, він рушив далі тією самою дорогою, якою приїхав з Каса-дель-Корво, а діставшись туди, де починалась плантація Пойндексте-ра, дав остроги своїй старій конячині й повернув на крутосхил, що виходив з долини на горішню рівнину.
Піднявшись на рівнину, Зеб під'їхав до смуги заростей, що вклинились у прерію, і спинився в затінку акації. Він не злазив з коня й начебто не мав такого наміру, а сидів у сідлі і, трохи нахилившись уперед, дивився на землю неуважливим, замисленим поглядом.
— Побий мене грім! — тихо бурмотів він сам до себе.— Ота пригода з Колхауновим конем — про щось же вона говорить. Тієї ж таки ночі коня нема в стайні, а вранці він з'являється весь замилений. Що б воно мало означати? Хай мене чорти візьмуть, коли не з того боку вітер дме. Я ж бо й сам не раз про це думав, але ніяк у голові не вкладається, що він міг убити свого двоюрідного брата. Він, звісно, здатен і не на таке, коли б ішлося про власну користь. Одначе в цьому я ніякої користі для нього не бачу. Якби тому хлопцеві одходив маєток, тоді ще можна було б зрозуміти. Але ж це не так. Старому Пойндекстеру вже не належить жодного акра тієї землі й жодного негра, що працює на ній,— я ж знаю напевне. Усе прибрав до рук цей негідник. То чого б йому знадобилось позбутися двоюрідного брата? Оце те, чого я ніяк не збагну. І якогось зла між ними начебто не було, я такого не чув. Знаю, що з панночкою в нього не ладнається і це йому добряче допікає, але чим винен її брат?.. А до всього цього приплутався ще й мустангер, і ота сварка, про яку мені казала дівчина, і фальшиві індіанці, і ота мексиканська сеньйорита, і безголовий вершник, і ще казна-що! Боже правий! Та від такої плутанини в будь-якого адвоката голова піде обертом... Ну, та нема коли тут стояти й розмірковувати. Може, оця залізяка, ця зламана підкова, й наведе мене на слід, що стане ключем^ як не до всієї цієї кривавої історії, то бодай до якоїсь її частини. Та передовсім я маю вирішити: куди [411] мені зараз податись? — І старий мисливець роззирнув-ся довкола, немов шукаючи когось, хто міг би відповісти на це запитання.— Шукати слідів поблизу форту чи селища — марна праця. І там, і там земля потолочена копитами незгірш як у загоні. Краще, мабуть, одразу податися ген у прерію, до дороги на Ріо-Гранде. Може, десь там і натраплю на слід, який мені потрібен. Атож, так буде найрозумніше.
Задоволений своїм рішенням, Зеб підібрав поводи, тихенько погукнув на кобилу й поїхав краєм заростей.
Проїхавши з милю в напрямі річки Нуесес, він раптом круто повернув убік, але його незворушний вигляд свідчив, що так було й задумано. Тепер Зеб правував майже просто на захід, перетинаючи всі стежки, що вели до Ріо-Гранде. Після того повороту змінилась і його поза в сідлі, і вираз обличчя. Він більш не поглядав сюди-туди, а їхав, нахилившись уперед, пильно нишпорячи очима по траві обабіч стежки.
Так він проїхав ще з милю, коли раптом, побачивши щось на стежці перед собою, аж здригнувся і рвучко напнув поводи.
"Худобина" охоче зупинилася, і ту ж мить Зеб квапливо зіскочив з сідла. Залишивши кобилу дивуватися з його химер, він ступив два кроки вперед і швидко опустивсь на коліна. А тоді витяг з кишені підкову й приклав її до відбитка копита, що чітко вирізнявся на дернику.
Підкова збіглась із слідом.
— Якраз! — радісно вигукнув старий мисливець.— Побий мене грім, коли це не вона! — Він підняв підкову й знов опустив її на той неповний відбиток.— Лягла як улита! Клянуся небом, оце він і є— слід зрадника, а може, й убивці!
Розділ LXXIII ОСТРІВ СЕРЕД ПРЕРІЇ
Величезний табун коней, голів на сто, а то й на триста, який пасеться в неозорій прерії,— одна з най-прекрасніших картин, що їх являє перед людиною тваринний світ Техасу; проте корінного техасця вона не вразить і не здивує. Він скоріше здивується, побачивши на пасовиську прерії одного коня. І коли, поминаю— [412] чи той великий табун, він лише побіжно відзначить подумки: "Мустанги",— то самотній кінь викличе в нього різні здогади. Може, це дикий жеребець, якого вигнали з гурту, а може, верховий кінь, що відбився на привалі від групи подорожніх.