Присутність жінки вже не стримує натовпу. Можливо, її поява навіть прискорює фатальну розв'язку. Ревнощі збуджують ненависть не тільки в душі Кассія Колхауна. Заздрячи на гадане щастя ловця коней, його тепер ненавидять і інші. В розпалі мстивих почуттів забуто й про шану до жінки — чесноту, якою завжди славилися техасці.
Дівчину ведуть геть — та ні, не ведуть, а тягнуть силоміць. Це робить її двоюрідний брат за наказом батька. Вона пручається в його осоружних руках, гірко ридає, голосно протестує проти нелюдської жорстокості натовпу.
— Бузувіри! Вбивці! — гнівно вигукує Луїза.
Та її зусилля випручатись марні, і ніхто не зважає на її слова. її вже витягли з натовпу, і вона втратила останню надію допомогти тому, за кого ладна віддати власне життя.
Тепер її гнів виливається на Колхауна, і йому доводиться почути чимало гірких слів, що роздирають його серце на шматки. Краще б він і не брався супроводити її. І хоч він певен, що суперникові не минути помсти, це мала втіха. Суперника скоро не стане, але що йому, Колхаунові, з того? Дівчина, яка оце пручається в його руках, ніколи не дасть йому обійняти себе з доброї волі. Він може вбити того, хто заволодів її серцем, та ніколи не здобуде її прихильності.
Розділ LXV ЩЕ ОДИН АНТРАКТ
Уже втретє сцена набуває того самого вигляду: актори і глядачі страшної трагедії займають свої попередні місця.
Ласо знов перекинуто через гілляку платана, і ті самі двоє негідників беруться за його вільний кінець, але тепер уже тягнуть його на себе доти, доки мотузка туго напинається.
Уже втретє кожен з присутніх думає: "Ще хвилина — і Морісові Джеральду кінець!"
Здається, цього разу смерть уже не мине нещасного страдника. Навіть коханню не стало змоги врятувати його. Яка ж іще сила здатна йому зарадити? Мабуть, немає такої сили на світі. [372]
Схоже на те, що вже нема ніякої надії на порятунок, та й часу нема. В похмурих очах натовпу не видно й тіні жалю — тільки нетерпіння. Кати також поспішають, наче бояться, що їм знову щось завадить. Вони вправно орудують мотузкою, наче все життя тільки те й робили. Та й обличчя їхні наводять на думку, що їм це не первина.
Не мине й хвилини, як вони зроблять своє чорне діло.
— Гей, Білле, ти готовий? — гукає один до другого, і з цього запитання стає зрозуміло, що вони вже не збираються дожидати команди.
— Готовий! — відказує Білл.— Зараз почепимо цього сучого сина. Тягни!
Мотузку тягнуть, але не досить сильно, щоб підняти тіло засудженого з землі. Зашморг затягається навколо шиї і трохи підводить йому голову, ото й усе. Виявляється, мотузку тягне тільки один з катів.
— Тягни ж, хай тобі чорт! — гукає той Білл, здивований млявістю помічника.— Якого біса ти не тягнеш?
Він стоїть спиною до того місця, де щойно з'явилася нова дійова особа, яку вже побачили інші. Побачив і його помічник і застиг, наче скам'янілий.
— Ну ж бо! — не вгаває головний кат.— Берімося знов, удвох. Раз, два — вгору!..
— Не смійте! — розлягається громоподібний голос.
З-за дерев рвучко виходить височенний чолов'яга з довгою рушницею і за кілька сягнистих кроків опиняється посеред натовпу.
— Не смійте! — повторює він, ставши біля засудженого й навівши свою довгу рушницю на двох негідників, що тримають мотузку.— Як на мене, то годі! Чуєш, Білле Гріффіне, спробуй тільки потягти цю мотузку ще хоч на чверть дюйма — і я вліплю тобі в черево таку пілюлю, що стане в ньому кілком! Пусти мотузку, кажу тобі! Зараз же пусти!
Навіть верещання Зебової кобили не справило на натовп такого враження, як поява його самого. Зеба знали чи не всі, хто там був, і майже всі поважали, а багато хто й боявся.
До цих останніх належали й Білл Гріффіи та його помічник у катівському ділі. Почувши Зебів наказ і збагнувши, що то не жарти, вони миттю пустили мотузку, і її вільний кінець упав на траву.
— Що це за бісова дурниця, люди! — звертається [373] мисливець до занімілого з несподіванки натовпу.— Невже ви справді хочете його повісити?
— Саме так,— відказує чийсь похмурий голос.
— А чом би ні? — озивається ще один.
— Чом ні? Повісити без суду свого співвітчизника, такого ж, як ви, громадянина?
— Коли вже на те пішло, він нам не співвітчизник. До того ж ми його судили, і судили чесно, як належить.
— Он як! Ви засуджуєте до страти людину, що лежить у гарячці! Спроваджуєте на той світ, коли вона не тямить, де пробуває! Оце такий чесний ваш суд?
— Що це в біса важить, коли ми знаємо, що він винен? Ми всі цього певні.
— Де ж пак, ви певні! Ти ба! Ну, та з таким, як ти, Джіме Стоддерсе, нема чого й говорити. А от ви, Семе Менлі, і ви, містере Пойндекстере,— як в и могли на таке пристати? Як на мене, то це просто вбивство.
— Ви ж не знаєте всього, Зебе Стампе,— заперечує ватажок "регуляторів", намагаючись виправдати свою згоду з присудом.— Ми маємо докази...
-— К бісу ваші докази! І туди ж ваші вигадки! Я їх не знаю і знати не хочу. На них вистачить часу, коли буде справжній суд. Гадаю, ніхто тут не зможе заперечити проти цього. Ви ж усі бачите, що він, бідолаха, нікуди не втече. Чи, може, хтось проти?
— Ви забагато на себе берете, Зебе Стампе. Яке вам до цього діло, хотів би я знати! — Це озивається Кас-сій Колхаун, що досі так успішно обстоював свій план.— Убитий не був вам ні сином, ні братом, ні навіть двоюрідним братом. А то б, я думаю, ви заспівали іншої. Отож я не бачу, як стосується вас те, що ми тут вирішили.
— Зате я бачу, як воно мене стосується. По-перше, цей хлопчина — мій друг, хоч він і не американець, а ірландець. А по-друге, Зеб Стамп не попустить підлоти, нехай і в техаській прерії.
— Під три чорти ці словеса! Ніякою підлотою тут і не пахне. А попустить чи не попустить, це ми ще побачимо. Ану, хлопці! Невже ви дасте себе залякати отакою дурною балаканиною? Закінчуймо те, що почали. Кров убитого волає про помсту. Беріться-но за мотузку!
— Еге ж, беріться — і, клянуся Богом, перший, хто це зробить, упустить її, ще й не взявши в руки. Ну, хто [37]4 хоче спробувати?.. Ви можете повісити цього бідолаху на найвищій гілляці, але не раніш, як Зебулон Стами упаде мертвий на траву, а разом з ним і не один із вас. Ну ж бо! То котрий сучий син перший візьметься за мотузку?