Дивовижне створіння — людина!
Анатолій повернувся далеко за північ. Я вже встиг заснути й прокинутись кілька разів, а його все не було; та ось голосно рипнула койка.
— Ну, як?
Довго не відповідало — шурхотіло спальником.
— Порядок, — відповіло неохоче.
Хотів ще спитати про Мухлу, та не наважився.
Гаразд, вранці довідаюсь, вже не довго.
А тепер — спати, спати…
Тісне гніздечко моє тепле й затишне, і так солодко спалося б, коли б вистачало повітря. Чи настане той час, коли я надихаюсь?..
— Ви, здається, шановний, заспали?
Анатолій! Коли він встиг підхопитись?
В пічці весело потріскують дрова, гарячі хвилі пливуть по нашій парусиновій хатині.
— Чай готовий, маестро.
Анатолій уже вдягнений-узутий. Пригадую, що сьогодні ж у нього радіозв'язок. Перед сніданком.
— Готуйтесь штурмувать Тау-Міку, — каже, йдучи до виходу.
Тау-Міку? Сьогодні?
Обпалений радісним збудженням, вилітаю з постелі.
Тау-Міка! Вінець моїх турмалінових мрій!
— Не сьогодні, — охолоджує мене Анатолій. — Сьогодні підніметесь на скаполітову гірку.
Що ж, спасибі й за це. Скаполітова гірка височіє прямо над табором. Вгорі, вінчаючи перевал, стирчать плескаті скелі. Як вуха у гігантського динозавра. Під тим гребенем рівно о дванадцятій здіймаються бурі султани. Здригається земля, серія вибухів колише долину: робота Абоса. Щодня він піднімається в гори з мотком бікфордового шнура на шиї — досить небезпечна прикраса, якщо до неї приєднать вибухівку. Тим більше, що ліву нагрудну кишеню віддимають капсулі-детонатори. Не хочеться й думати, що може статися, коли Абос спіткнеться і впаде тими капсулями на каміння. Але нічого не вдієш: як його не вичитує Анатолій, Абос уперто набиває кишені детонаторами.
— Е-е… На те воля аллаха. — І любовно погладжує віддуту кишеню.
За Абосом тягнеться ціла процесія з вибухівкою в червоних пакетах. І трохи незвично бачити й муллу з пекельним начинням за святими плечима. Що ж поробиш, хліб не дається даром навіть муллі.
Соня піднімається вгору трохи пізніше. Йде легко й вільно, мов пританцьовує. Тільки в природжених горянок отака горда й граційна хода.
Я ж повзу слимаком. Шістсот сорок метрів… Усього шістсот сорок… Дитині пробігти — раз плюнути! Якби ж вони, оці кляті метри, та не стояли сторчма!
Ноги — мов гирі пудові, легені набиті гарячою ватою. На ній моментально згорає той мізерний кисень, що його жадібно розтулений рот вбирає з розрідженим повітрям. Кожна клітина мого немічного тіла волає за киснем… задихається без кисню… і я, ступивши десяток-другий кроків, лягаю безсило на щебінь. З відчаєм дивлюся на гребінь, що все віддаляється: мені вже не віриться, що зможу до нього доповзти.
На мить появляється думка: а навіщо? Нащо оці муки? Що примушує мене дертись на цю прокляту гору? Я не геолог, не робітник, я вільна людина, хочу — йду, хочу — не йду, то чи не краще повернути, поки не пізно, назад? Але якась сила штовхає мене все вище й вище, примушує переставляти ватяні ноги, чіплятися за виступи скель. Щось сильніше за втому, за біль, за відчай.
І я поступово наповнююсь злістю на себе. На своє таке незграбне, ненатреноване тіло. "Брешеш, дійдеш!.. Здохнеш — дійдеш!.. Ану, піднімайся, ледащо нещасне!"
Гребінь появився так несподівано, що я спершу не повірив: невже доповз? А коли повірив, коли притулився спиною до кам'яної стіни, коли глянув донизу в долину, на цяцькові звідси наметики і тонку нитку сухого річища, коли ввібрав зором ближчі й дальші хребти, що купались у неправдоподібно густій синяві, і вітер, зовсім інший, аніж внизу, без пилюки й піску, чистий гірський вітер дихнув у обличчя, остудив розпарені груди, і біла-пребіла хмаринка несподівано вигулькнула поруч та й застигла здивовано, м'яко торкнувшись очей, — коли подумав, що на оцій горі вже ніщо не стоїть вище од мене — я найвище, я над усім, вгорі — тільки небо, захочу — і до нього дістану, — коли все це відчув, то всі мої муки, вся моя втома стали нічого не варті супроти цієї урочистої миті!
Ось я зібрався, дійшов, довівши, що ще чогось вартий!
Гей, ви, там, унизу, дрібненькі комахи, прикуті до земного тяжіння! Хоч озовіться, якщо не можете піднятись до мене!
Озвався Абос. Здригнулась земля, захиталася скеля, шарпонуло повітря — перед очима злетіло каміння. Не встиг упасти, забитись в щілину, як ударило знову й знову: Абос вирішив, мабуть, висадити в повітря всю гору. Притискався до скелі, з острахом дивлячись на каміння, що дощем сипалось недалеко од мене. Пригостить отаким камінцем, і вже не підеш — знесуть.
Переждавши, поки одгриміли вибухи й осіла руда хмара, спускаюся донизу. Беручи трошки правіше, поза скелями, які й захистили мене од каменепаду.
Глибокий рів підрізав схил гори. Там уже кипіла робота: оголені до пояса таджики викидали породу. Тут я вперше побачив уславлений "таджиць-кий екскаватор" — мудру вигадку народу, який одвіку живе й трудиться в горах. До великої совкової лопати прив'язано мотуз. Двоє тримають той мотуз за обидва кінці, третій заганяє лопату в грунт. Помах рук, мотуз натягується, лопата злітає вгору, грунт викидається далеко вперед. Вгору — донизу, вгору — донизу: зарядка, од якої за кілька хвилин очі на лоба полізуть! А вони хоча б тобі що, вони наче бавляться: вимахують з ранку до вечора, з дня у день, з місяця в місяць. Ще й усміхаються мені ж назустріч. І найприязніший, найсліпучіший — усміх Мухли.
— Мухла, буде сьогодні футбол?
Сміється, кива головою, що буде.
І я обіцяю собі, що стану в ворота. Хоча б і довелося лягти потім кістьми.
Цим урочисто засвідчую: найкрасивіші дівчата в Таджикистані.
І то не просто в Таджикистані, а на Памірі, по високогірних долинах, де над буйною зеленню велично здіймаються покриті вічним снігом вершини, де небо завжди блакитне і синє, а до зірок можна дістати рукою, де гримлять кришталево-прозорі потоки, де повітря таке, що хочеться його не вдихати, а пити, смакуючи кожен ковток.
В таких долинах не можуть не родитись найкрасивіші у світі дівчата.
Блакитні очі; примхливим вигином брови; сяючі зуби й пишна коса, горда постава тіла й смага благородної шкіри — де ви, художники, автори майбутніх полотен, перед якими завмирали б побожно наступні покоління? А може, це й краще, що вас тут немає: в розпачі викидали б ви бліді фарби свої, ламали б немічні пензлі, дерли б сіре, як смертна нудьга, полотно. І, осліплі навіки, вже нічого більше не бачили б.