Вершини

Страница 12 из 44

Димаров Анатолий

Дві пари очей — мої і Григорія Михайловича — молитовно дивились на Крата.

— Можна, — кивнув акуратною борідкою Віктор Микитович. — Нам все одно треба бути в тому районі: недалеко від Мургаба працюють наші гідрогеологи.

Східний Памір, Хорог, Мургаб, Зор-Бурулюк…

Назви ці вже ввійшли в нашу кров, як отрута. Жадібно роздивляємось карту, суціль зафарбовану в густо-коричневий колір. Висота не нижче чотирьох тисяч метрів. Тоненька ниточка дороги, що тягнеться спершу понад Пянджем, потім здирається на коричневе поле, підіймаючись до самого неба.

— Захопіть побільше теплого одягу, — попереджає Огньов.

Я недовірливо дивлюся на милого нашого господаря: "Теплий одяг? Посеред літа? Коли на вулиці в тіні майже сорок. Сів у тролейбус — вибравсь, як хлющ…" Чи не черговий геологічний розиграш?

Але Крат серйозно відповідає:

— Я вже сказав Гірштейнові.

Гірштейнове прізвище згадується протягом всього вечора. Памірський шофер — не рівня нашому білоручці, який тільки й зна, що крутити кермо та натискать на педалі. Памірський шофер — це й завгосп, і начпрод, і кухар, а часто й геолог. Він повинен простежити, щоб не виклацували посеред ночі його пасажири зубами, а вдень щоб не ходили голодними. Повинен пам'ятати, де що лежить у фантастичній горі знаряддя й речей, що тільки чудом якимось помістилися в машині. І зверх усього ще й вести машину. По дванадцять, по вісімнадцять годин на добу, вдень і вночі, по таких високогірних дорогах, що наш найсміливіший водій вискочив би з кабіни, впав би на дорогу та й, затуливши очі долонями, кричав у розпачі: "Мамо!"

Памірський шофер повинен мати зір орла, серце лева, реакцію кобри. Інакше він на першому ж повороті полетить разом з машиною в прірву.

Та часом і це його не рятує. Коли ми вже забралися в гори, я довго думав, що стовпці поверх акуратних купок каміння розставили орудівці: помічали особливо небезпечні ділянки дороги. То вже потім довідався, що так тут заведено відзначати місце, де загинув водій. Десятки стовпців траплялися нам по дорозі, а в одному місці, в зоні каменепаду, ми теж замалим не заробили стовпець: величезний двометровий валун, що нависав над найвужчою ділянкою дороги (ліворуч — суцільна кам'яна ріка, яка так і дихала, праворуч, під самими колесами, — чорна прірва, куди й дивитися моторошно), валун в кілька тонн раптом надумався зрушити з місця: затріщала міцнюща тканина, наша машина, сіпнувшись, завмерла, а в прорваний отвір лиховісно заглянула кам'яна сіра мордяка. І стільки тупої нещадної люті було в отій морді, що ми, онімілі, непорушно сиділи й загіпнотизованими кроликами дивились на неї.

— З машини! — закричав Гірштейн.

Як ми опинились на дорозі, не пам'ятаю. Стояли позад нашого уазика й дивились на кам'яну потвору, що, впершись лобом в машину, намагалася зіпхнути її в прірву.

Гірштейн, що лишився за кермом, завів знову мотор. Машина здригнулась, наче підранена, стала обережно, сантиметр за сантиметром, посуватись уперед. І нам всім здавалося, що валун, не бажаючи її відпускати, обертається повільно за нею…

— Можете вважати, що нам повезло, — сказав Віктор Микитович: він так і не покинув машини — сидів поряд з Гірштейном.

І розповів, що на цьому самому місці полетіло в безодню ціле таджицьке весілля: вантажна машина, разом з молодим, молодою, гостями й оркестром.

— Не диво, — озвавсь Анатолій. — Не бачили хіба, як вони їздять!

Бачили. Шофери-таджики їздять так, наче в кожного за спиною крила. Основний свій обов'язок вони вбачають у тому, щоб витискати з машини всю швидкість, яку вона тільки здатна розвинути. Страшно дивитись, як летить понад прірвою отакий знавіснілий шмат заліза, дерева й гуми. Як її мотає з боку на бік, як заносить і кидає, — щосили сигналячи, вона вихором обганяє обережний наш уазик, а таджики, які сидять в кузові, замість того щоб зіскакувати, рятуючи душі, весело щось нам кричать і махають руками. Отак, кричачи, сміючись, руками вимахуючи, полетять прямо в рай, де напої трояндові й солодкий щербет. І по сім гурій на кожного.

Незбагненно відчайдушний народ!

Київські наші орудівці за годину посивіли б, коли б їх поставили регулювати рух на памірських дорогах.

На те — таджицька міліція. "Квапишся на той світ? Паняй, дорогий!"

У переддень від'їзду побували і в Анатолія. Він давно кликав до себе ("Міністерських наїдків-напоїв не буде, — натяк на Огньових, — ми люди скромні, зате побачите кілька цікавих кристаликів"), але ми все не могли вибратись. Врешті одержали ультиматум: "Або побуваєте в мене, або я не поїду з вами!"

Анатолій жив на околиці (та й донині живе), тож добирались до нього майже годину. П'ятиповерхові стандартні будинки, зведені ще в шістдесяті роки, під час боротьби з архітектурними надмірностями, стояли, мов рахітичні близнята. Якби не були помічені номерами, то й той, хто. в них жив, не зміг би потрапити додому. Вузькі сходини, отруйно-зеленою фарбою, такою милою нашим кербудам, пофарбовані стіни, клітини-кімнати, в яких до стелі можна дістати рукою. Двокімнатна квартирка, в якій, крім Анатолія, тоді мешкав його син Михайло, а тепер іще один син, так що вони живуть уже вчотирьох, якщо не рахувати матері Анатолія, що мусить глядіти онуків. Але тоді був лише Михайло: п'ятилітній чолов'яга, який обіцяв у майбутньому стати точнісінькою копією свого татуся. Те ж саме волосся, непідвладне жодному гребінцеві, ті ж чорнющі, жаринами очі, та ж уперта складочка, ледь помітна поки що на дитинно чистому чолі. І, звісно ж, власна, окрема від тата, колекція: манюні кристалики в дерев'яній коробці, яку він тримав у руках з самого ранку, чекаючи гостей.

Тож ми спершу повинні були віддати належне Мишковій колекції, а потім перейти вже до татової. Малюк ревниво стежив за кожним кристаликом, заглядав нам у вічі: чи сподобалось? Загалом гідна зміна була нам забезпечена.

Колекція Анатолія займала цілий сервант. Друзи й окремі кристали, найрізноманітніших розмірів та кольорів, переливались, тремтіли, стікали живими вогнями — досі байдужий до всього, окрім агатів, я вперше подумав, що й кристали, зі смаком підібрані та вдало розставлені, можуть справити неабияке враження, сподобатись не менш, ніж агати.