При цих словах Садабек мовчки встав і вийшов з юрти. Після тієї бійки він не розмовляв з Абакіром і зараз, видно, не мав наміру втручатися в розмову. Його брат, причіплювач Есіркеп, теж підвівся був з місця, але роздумав і залишився.
Абакір і з ним був не в ладах. Якось на моє прохання, зробивши поступку мені, Есіркеп залишив мене на один день на своєму плузі біля Садабекового трактора, а сам пересів на водовозку. Ну, звісно, спізнився трохи з водою, і Абакір накинувся на нього. Та Есіркеп не дав себе скривдити, він теж умів битися. А він ясе старший за мене всього років на три.
Абакірові ніхто не відповів.
— А чого тут думати? — додав він. — Хто зірвав роботу, той нехай і відповідає.
— Не про те мова, хто винен, хто не винен! — відповів Сорокін, не дивлячись на нього. — Тут доля молодої людини вирішується, як їй бути тепер.
— Ну, вже й доля! — посміхнувся Абакір. — Доля таких академіків давно вирішена, пропащий, пі на що не придатний народ! — Він зневажливо махнув рукою. — Ну сам поміркуй, Сорокін, куди вони годяться? Поки ми своїм горбом хліб добували, вони вчилися по десять років або й більше. Ми годували їх, одягали, обували, а що вийшло, чого їх там навчили? Машини не знає, хомут на коня надіти пе вміє, супоню й ту як слід не стягне... Чого ж це я мушу відбувати за нього? На якого біса мені його вченість! Чи ти ба, знавець кам'яних ідолів! А з ділом не вправляється. Коли так — значить, гайда, катай звідси, не зривай роботу інших! І ти на мене, Сорокін, не напирай, я вколюю без змінника і нікому спуску не дам. А невгодний — завтра ноги моєї тут не буде. Але те, що казав, завжди казатиму: я б усіх цих академіків...
— Досить! — різко перебив Абакіра Сорокін, все так само пе дивлячись па нього. — Це ми й без тебе знаємо. Не про те мова. Ану, скажи, Кемелю, що ж ти сам думаєш?
Я не одразу відповів. Слухаючи Абакіра, я спіймав себе на думці, що якась частка правди була в його словах. Але як усе це говорилося, з якою злістю, як вороже! 3а Ш°? Хіба я безрукий чи такий уже тупак, що ніколи не збагну того, що доступне Абакірові? Чи моя грамотність мені заважає? Цього я аніяк не розумів. Проте я постарався відповісти Сорокіну якомога спокійніше.
— Я приїхав сюди працювати причіплювачем. Це для мене важливо. А з хомутами та супонями я вже справляюся. Про це знають усі, і Абакір теж знає. Можна було б і далі так працювати. Але я водовозом не буду. Принципіально не буду.
— Іншої роботи у нас нема, — сказав Сорокін.
— Значить, мені треба йти звідси, — зробив я висновок.
Каліпа звела на мене очі і сумно зітхнула.
— Я б, Кемелю, поступилася для тебе своїм місцем, а сама б сіла на водовозку, але ж ти не підеш...
Це прозвучало несподівано. Чи по доброті своїй, чи тому, що вона завжди чогось ніяковіла за Абакіра, немовби соромилася, коли він горлав і лаявся, і завжди старалась чимось пом'якшити, згладити його брутальність, — тому чи не тому, але вона це сказала, а я зопалу, не подумавши, бовкнув:
— Піду!
В юрті стало зовсім тихо. Тільки багаття потріскувало з тоненьким присвистом. Всі зчудовано дивилися на мене. Можливо, люди ждали, що я одумаюся, відмовлюсь? Виходило так, що я сам ліз в лабети людині, яка ненавиділа мене і не бажала мені нічого доброго. Та я промовчав. Сказано — зроблено. Сорокін ще раз допитливо подивився на мене.
— Це точно? — коротко спитав він.
— Атож!
— А мені все одно! — Абакір плюнув на багаття. — Але попереджаю: тільки щось не так — падаю по потилиці! — І очі у нього холодно блиснули в сутінках із задирливою посмішкою.
— А що це — тільки щось не так? Чого ти наперед погрожуєш? — не витримав нарешті Есіркеп, який досі мовчав. — Справиться, чи ба, мудрація яка! Він на моєму плузі працював.
— А тебе не питають. Не лізь не в своє діло. Самі побачимо. Я відповідаю за трактор, за роботу...
— Годі тобі! — знову нсвдоволено перебив Абакіра Сороків і сказав мені: — ЗРАНКУ ставай до роботи. — Він підвівся і ступив до виходу. — А тепер відпочивати пора...
Тієї ночі я майже не спав. Як усе піде далі у мене з Аба-кіром? Адже досі я тільки час од часу стикався з ним, а від завтрашнього дня постійно, вдень і вночі, буду підлеглий йому. Обов'язки причіплювача мене не дуже лякали, хоч вони потребують витривалості й терпіння. Звичаин°" треба пристосуватися точно і швидко піднімати та опускати лемеші в потрібному місці, щоб ні на хвилину не затримувати руху трактора. Але ж я, крім того, повинен в усьому допомагати трактористові — і в догляді за машиною, і в ремонті. Снробуй-но подай Абакірові не той ключ, не той болт чи гайку або там ще щось...
Не спала, виходить, і Альдей. Вона підійшла в темряві до мене, присіла поряд, погладила мене по голові:
— Ти б подумав, Кемелю. Не пара ви з ним. Добрий ти, лагідний. Заїсть він тебе, не догодиш йому...
— А я й не збираюся йому догоджати. А що заїсть, то мені вже не звикати.
— Ну, гляди, тобі видніше, — стиха промовила вона і, зітхнувши, пішла на своє місце.
З
Наш поєдинок з Абакіром почався з першого ж дня.
— Заснеш, упадеш під ножі — відповідати не буду! — кинув він єдину фразу перед початком оранки.
Але мені, звісно, було не до сну. Я весь був напружений, готуючись працювати чітко й бездоганно. А коли думати, що можна випадково потрапити під ножі, то краще було одразу відмовитись.
Так, під моїми розчепіреними на рамі ногами були укріплені на кронштейнах сталеві лемеші. Вони йшли поряд, навскоси, один за одним, розпорюючи і відвалюючи димучу дернисту товщу цілинних шарів. Вдавлюючи полин в землю, трактор рухався, не зупиняючись, напружено гудучи й брязкаючи гусеницями.
Абакір ні разу не обернувся, не поцікавився мною. Я бачив лише його вперту, тугу потилицю. Вже одно це мовби попереджало мене, що Абакір випробовуватиме мене доти, поки я не відмовлюся або поки він не переконається, що я вистою. І можливо, навмисно гнав він трактора без перепочинку, щоб вимотати мене, примусити відмовитись. Хто-хто, а вже Абакір добре знав, що не дуяїе-то солодко сидіти па жорсткому металевому сидінні, яке зовсім не має амортизації, задихаючись від пилюги та вихлопних газів. Та я пе думав здаватись. До краю напружені нерви, очі, слух, руки, що вчепилися в штурвал плуга, — ось чим я був. За весь час я не вимовив і слова, мовчав я навіть тоді, коли він з особливо злою впертістю вів машину по кам'янистих місцях, де плуг раз у раз вивертало з борозни, де ножі скреготали по кременю, викрешуючи іскри та гар, а мене трясло і підкидало на сидінні. Надвечір, коли Абакір зупинив трактор, я відчув страшенну втому, якої ніколи раніше не зазнавав. Рот, ніс, вуха, очі — все було засипано піском і пилом. Хотілося повалитись на землю і тут же заснути. Але я не рушив з місця, я чекав Абакірових наказів.