І здавалося мені, що я чую голоси минулих часів. Здригалася, гуділа земля від тупоту тисяч копит. Океанською хвилею, з диким гиканням і ревом неслася кіннота кочовиків з піками й прапорами наперевіс. Перед моїми очима проходили страшні побоїща. Дзвенів метал, кричали люди, гризлися, били копитами коні. І сам я теж був десь у цій кипучій сутичці... Але вщухали бої, і тоді розсипалися по весняному Анархаю білі юрти, над стійбищами курився кізяковий димок, паслися навкруги отари овець і табуни коней, під дзенькіт дзвіпочків йшли каравани верблюдів не знати звідки і невідомо куди...
Протяглий, розкотистий гудок паровоза повернув мене до дійсності. Закидаючи на вагони густі клуби диму, паровоз ішов далі, немов кінь на всьому скаку з гривою, що розвівалася од вітру, і витягнутим хвостом. Так мені здалося віддалеки. А поїзд ставав усе менший і менший, він перетворився на темну рисочку, а потім і зовсім зник з очей.
Ми перетяли залізницю біля загубленого в степу роз'їзду і рушили далі...
Першого ж дня по прибутті я виказав себе з головою. Я ще не позбувся тих марев, що привиділися мені в дорозі. Недалечко від польового стану стояла на пагорбі стародавня кам'яна баба. Сіра, грубо обтесана гранітна брила століття простояла тут, наче в дозорі, глибоко осівши в землю і втупивши вдалину позбавлений життя мертвий погляд. Праве око її, ледь скошене, вищерблене дощами та вітром, здавалося витеклим, порожнім і лякало й віднаджувало людей лиховісним прищулом під важкою подобою повіки. Я довго розглядав бабу, а потім, підійшовши до юрти, спитав у Сорокіна:,
— Як ви гадаєте, товаришу агроном, хто міг поставити тут оцю фігуру?
Сорокін збирався кудись їхати.
— Мабуть, калмики,— сказав він, сідаючи в сідло, і поїхав. Що б було мені на цьому й заспокоїтись! Так ні! Мене мовби
хто за язик тягнув, і я звернувся до трактористів та причіплювачів, з якими ще не встиг як слід познайомитись:
— Ні, це не зовсім точно. Калмики були тут в сімнадцятому віці. А це надмогильний пам'ятник дванадцятого віку. Бабу, очевидно, поставили монголи за часів великого нашестя на захід. Разом з ними й ми, киргизи, прийшли з Єнісею сюди, в тянь-шаньські краї. До нас тут жили племена кипчаків, а перед ними — рудоволосі, ясноокі люди.
Я заліз би ще глибше в історію, та мене перебив чоловік в комбінезоні, що стояв біля трактора. Це був Абакір.
— Гей ти, хлопче! — Він кинув на мене спідлоба роздратований погляд.— Дуже ти вчений. Піди-но принеси з юрти шприц З тавотом.
А я помилився, приніс йому шприц з солідолом.
— Ех ти, академік! — зневажливо процідив він крізь зуби, скоса поглядаючи на мене своїми колючими, в червоних прожилках, очима.— Лекції читаєш нам, неукам, а кобилу від верблюда не вмієш відрізнити.
Звідси й пішло — "академік".
От і зараз я ВЯЇЄ наближаюся зі своєю водовозкою, а він не вгаває. Біжить до мене, загрузаючи в ріллі.
— Ти чого це повзеш, мов та воша недобита! Скільки звелиш тебе чекати? Придушу, щеня, все менше одним шмаркатим академіком буде!
Я мовчки під'їжджаю до трактора. Та й що я можу сказати на своє виправдання? Адже трактор простоює з моєї провини, це факт. Добре ще, причіплювачка Каліпа заступається за мене:
— Ну заспокойся-Лэо, заспокойся, Абакіре! Криком тут не зарадиш. Дивися, вік і так аж змарнів. 30ВС*М вимучився, бідолашний.— Вона бере з моїх тремтячих рук відро і заливає водою радіатор.— Він же й без того старається. Бач, аж мокрий увесь, хоч викрути...
— А мені-то що! — огризається Абакір.— Сидів би собі дома та книжки свої читав.
— Ну годі тобі! — умовляє його Каліпа.— Скільки в тобі того зла. Не гаразд так, Абакіре.
— Все прощати та спускати отаким — задарма помреш. План же з мене питають, а не з тебе. Хіба кому є до того діло, що мене гробить цей вчений йолоп!
Далася ж взнаки йому моя вченість. Навіщо тільки вчився я, і звідки взявся на мою голову історик Алдіяров?
Я стараюся якнайшвидше поїхати звідси. Мене ж чекають ще в другому кінці поля. Там тракторист — Садабек, людина літня, серйозна, він хоч і сердиться, але не кричить.
Мотор за моєю спиною затарахкотів. Абакірів трактор рушив З місця і пішов. Я полегшено зітхнув і пощулився під намоклою фуфайкою. І чого це Абакір уродився таким вредним, таким злющим? Ще ж не старий, ледве за тридцять. Щоправда, обличчя трохи відразливе, з буграми на скронях, та й руки чіпкі, клішню-ваті, але з себе показний. А очі погані, недобрі. Як тільки що трапиться, наливаються кров'ю, тоді держися, тоді він ні на що не зважає.
Було у нас нещодавпо таке діло. Дощ зарядив звечора, цілу ніч мрячив, нашіптував щось сумне, одноманітне, стікаючи по набряклій кошмі. І до ранку не перестав. Ми нудилися в юрті від вимушеного безділля. Агроном Сорокін поїхав — у нього і в дощ діла аж занадто. Він-бо відповідав і за тваринництво, через те й не було людині ані хвилини спокою, цілісінький день у сідлі.
Коли дощ трохи вщух, причіплювач Есіркеп. молодший брат Садабеків, осідлав мого коня і теяс поїхав кудись до чабанів. Альдей і Каліпа взяли відра і пішли по воду до джерела. Зали~ шилися в юрті ми троє — Абакір, Садабек і я.
Ми похмуро мовчали, зайняті кожен своїм ділом. Абакір на-півлежав, простягнувши ноги, і курив. Садабек сидів біля вогнища на пітнику і орудував швайкою та дратвою, латаючи дірявий чобіт. Я примостився в куточку і читав.
Вогко і якось тужно було в юрті. Од намоклої кошми відгонило кволим овечим духом. Зрідка падали зверху крупні, ясовті, як чай, краплі. А надворі дощ усе бурмотів щось, шепелявив у калюжах.
Абакір з нудьги позіхнув, потягся з хрускотом, зажмурився і, не дивлячись, шпурнув недокурок, що впав на краєчок кошми. І одразу ж задимила смалена вовна. Садабек підняв недокурок і кинув його в попіл.
— Ти б обереяшіше,— промовив він, протягуючи крізь шкіру дратву.— Важко, чи що, з місця підвестись?
— А що скоїлося? — визивно закинув голову Абакір.
— Кошма загорілася.
— Чи ти ба, яке багатство! — Абакір зневажливо посміхнувся.— Латаєш свій дірявий чобіт, то й латай собі, тобі іншого й не треба!
— Справа не в багатстві. Ти тут не один і не у себе дома.
— Знаю, що не у себе дома! У себе я б і розмовляти з тобою не став. Зрозумів, пика ти в шкіряних штанях? Та, видно, бог покарав, сидясу в цьому каторяшому Анархаї, де місце отаким дурням, як ти і твоя жінка!