Я встиг зачерпнути з джерела лише піввідра води, як над степом пролунав несамовитий крик: — Гей-ей! Академіку, морду наб'ю-у-у!
Я завмер. Прислухався. Взагалі-то мене "звуть Кемелем, але тут прозвали "академіком". Так і є: трактор на тому боці зловісно мовчить. Той, хто обіцяє набити мені морду,— це Абакір. Знову нагримає на мене, облає, а то й замахнеться кулаком. Тракторів два, а я — один. І мушу я доставляти для них на цій однокінній бричці і воду, і пальне, й мастило, і всяку всячину. Трактори з кожним днем ідуть все далі й далі від єдиного на всю округу джерела. Все далі й далі відходять вони од єдиного на всьому білому світі польового стану, де зберігається в цистерні пальне. Пробували були перенести його, та куди там — він теяї прив'язаний до води. А отакий Абакір знати нічого не хоче: "Морду наб'ю за простій, та й усе! Не для того я тут ішачу, щоб час гаяти через якогось студентика-слинтяя!"
А я й не студентик зовсім. Навіть не пробував попасти в інститут. Я одразу після школи приїхав сюди, на Аиархай. Коли нас виряджали, на зборах говорили, що ми, а значить, і я в тім числі, "славні покорителі цілини, безстрашні піонери оновлених країв". Ось хто я був напочатку. А тепер? Сором признатися: "академік". Так прозвав, мене Абакір. Сам я винен. Не вмію приховувати свої —думки, розмріюся вголос, мов хлопчисько, а люди потім сміються з мене. Та коли б хто знав, що не стільки я сам винен в цьому, скільки наш учитель історії Алдіяров. Краєзнавець! Наслухався я нашого краєзнавця, а тепер ось розпла* чуюся...
Так і не наповнивши бочку,до краю, я виїхав з улоговинки на дорогу. Власне, й дороги ж тут ніколи не було. Це я накотив її своєю бричкою.
Трактор стоїть в кінці величезного чорного поля. А нагорі — на кабіні — Абакір. Вимахуючи в повітрі кулаками, він все ще паплюжить мене, лає на всі заставки.
Я підстьобнув коня. Вода в бочці вихлюпується мені на спину, але я жену щодуху.
Я сам напросився сюди. Ніхто мене не примушував. Інші доїхали до Казахстану, на справжню цілину, про яку в газетах пишуть. А на Анархай я сам подався. Тут тільки першу весну працюють, та й то всього два трактори. Минулого року агроном Сорокін — він тут головний над усіма нами — досліджував на невеликому полі богарний ячмінь. Кажуть, непогано вродив. Якщо' й далі так піде, то проблему кормів в Анархайському степу, можливо, вдасться розв'язати.
Та поки що доводиться діяти з оглядкою. Дуже вже посушливий і жаркий Анархай влітку: навіть кам'яні колючки — таш-тикен — і то, буває, сохнуть на пні. Ті колгоспи, що приганяють сюди з осені худобу на зимівлю, не наважуються поки що сіяти, вижидають: побачимо, мовляв, що в інших вийде... Тому нас тут усіх на пальцях перелічиш: два трактористи, два причіплювачі, куховарка, я — водовоз — та агроном Сорокін. От і вся армія покорителів цілини. Навряд чи хто знає про нас, та й ми не відаємо, що діється в світі. Інколи тільки Сорокін привезе якусь новину. Він їздить верхи в сусіднє урочище до чабанів, лається звідти по рації з начальством та зведення переказує для звітів.
Ота-ак, а я, бач, думав — цілина, масштаби! А втім, це ж усе наш історик Алдіяров. Це він розмальовував пам, школярам, Анархай: "Віками незайманий, розкішний полиновий степ, що стелеться від Курдайського нагір'я аж до комишових заростей Балхаша! Як переказують, за давніх часів, заблудивши серед пагорбів Анархаю, без сліду зникали цілі табуни, а потім довго блукали там косяки здичавілих коней. Анархай — безмовний свідок минулих епох, арена грандіозних боїв, колиска кочових племен. А в наші дні Анархайському плато судилося стати багатющим краєм відгонного тваринництва..." Ну й так далі, в тому ж дусі...
Добре було тоді розглядати Анархай на карті, там він з долоню. А тепер? Ще на світанку починаю ганяти туди й сюди цю дурну водовозку. Ввечері насилу випрягаю коня і даю йому пресованого сіна, завезеного сюди машиною. Потім їм без усякого апетиту те, що дасть мені наша Альдей, вкладаюся в юрті спати і сплю мертвецьким сном.
А що Анархай розкішний полиновий степ, то це й справді так. Мояша було б годинами бродити тут і милуватися його красою, та часу пема.
Все б нічого, та от одного не збагну: чим я не сподобався
Абакірові, за що він так ненавидить мене? Коли б я знав, що мене тут чекає... Я готовий був до всяких, так би мовити, стихійних трудпощів. Не в гості ж я сюди їхав. Але про людей, з якими мені доведеться жити й працювати, я чомусь зовсім не думав. Скрізь люди як люди...
їхав я сюди дві доби машиною. Разом зі мною везли в кузові оцю водовозку на чотирьох колесах, і я навіть не підозрював тоді, що саме через неї зазнаю тут стільки лиха.
Адже їхав я сюди причіплювачем. Думав, попрацюю весну коло трактора, підучуся і сам стану трактористом. Так мені в районі казали. З Цією мрією я й поїхав на Анархай. А коли прибув на місце, виявилося, що причіплювачі вже є, а мене, мовляв, прислали водовозом. Треба було, звісно, одразу ж відмовитися й повернутись додому. Тим паче що я ніколи не мав діла 3 хомутами та голоблями. Та й взагалі ніде ще не працював, тільки от на суботниках допомагав матері на цукроварні. Батько у мене загинув на фронті. Я його не пам'ятаю. От я й вирішив почати самостійне життя... А все-таки треба було одразу повернутись. Посоромився. Стільки гомоніли тоді на зборах! Та й мати не відпускала, вона мріяла побачити мене лікарем. Але я настояв, умовив — допомагати, мовляв, буду. Сам рвався, не терпілося скоріше поїхати. Як би я у вічі людям дивився, коли б одразу повернувся? Довелося сісти на водовозку. Проте біди мої почалися не з неї.
Ще коли їхав сюди, я, стоячи в кузові, пильно видивлявся: ось він, стародавній, легендарний Анархай! Машина мчала ледь примітною дорогою, що загубилася серед трохи погорбленого зеленіючого степу, злегка повитого вдалині блакитнуватим туманом. Земля ще дихала талим снігом. Але у вологому повітрі вже можна було розпізнати молодий гіркий запах димчастого анар-хайського полину, паростки якого пробивалися біля кореневищ обламаного торіїннього сухостою. ЗУСТРІЧШІЙ вітер ніс з собою дзвінке бриніння степового простору і весняної чистоти. Ми гналися за обрієм, а він усе відходив од нас по м'яких, розмитих гребенях далеких косогорів, відкриваючи за буграми все нові й нові анархайські далі.