Кількома стрибками я опиняюся в будинку, переводжу подих і замислююся.
То хто ж я тепер, власне кажучи, маленький дилетант чи великий осел?
Спекотний ранок, повітря густе, наче вата, збуджує міцними пахощами. Я знову сиджу в своїй альтанці, читаю "Одіссею" — про красуню-чарівницю, яка обертала коханців на тварин. Вишуканий образ античного кохання.
Тихо шелестить листя і трава, шелестять сторінки книжки і на терасі щось шелестить.
Жіноча сукня...
Ось вона — Венера, щоправда, без хутра. Ні, цього разу вдова... і все ж Венера. Яка жінка!
Як стоїть вона в ранкових білих легких шатах, дивлячись на мене, яка витончена її постать, яка поетична тендітність! Вона невисока на зріст, але й не маленька; її голівка не просто приваблива, а дещо пікантна — у стилі епохи французьких маркіз — гарна суворою красою, та все ж заворожлива. М'які лінії не надто маленького рота, непокірні повні уста; шкіра така неймовірно ніжна, що крізь неї просвічують блакитні жилки, навіть крізь тонкий муслін, що прикриває руки та перса. А як розкішно кучерявиться руде волосся — таки руде, а не біляве чи золотисте; як демонічно і водночас звабливо голубить воно шийку. Нараз погляд її очей пронизує мене, немов двома зеленими блискавицями — так, вони зелені ці очі, м'яку, непереборну силу яких годі описати словами, зелені, наче смарагди, наче безодня гірських озер.
Вона помічає моє збентеження, яке, далебі, межує з неввічливістю, бо я не підвівся з лави і не зняв картуза.
Лукаво усміхається.
Нарешті я підводжуся і вітаюсь. Вона підходить і раптом вибухає дзвінким, майже дитячим сміхом. Я затинаюся на кожному слові, як тільки може затинатися такої миті маленький дилетант або ж великий осел.
Ось так відбувається наше знайомство. Богиня запитує мене про ім'я, а тоді називає своє. її звуть Ванда фон Дунаєва.
І вона справді моя Венера.
— Але ж, мадам, як вам спало таке на думку?
— Виною тому маленька світлина, що лежала в одній з Ваших книжок...
— Я забув її забрати.
— А ще дивні зауваги на звороті...
— Чому дивні? Вона глянула на мене.
— Мені завжди хотілося познайомитись коли-небудь зі справжнім мрійником — заради розмаїття... Ви мені видаєтеся найнепогамовнішим.
— Шановна пані... насправді... — і знову це фатальне осляче затинання, а ще ніяковий рум'янець, що більше пасував би шістнадцятирічному хлопчиськові, а не чоловікові, майже на десять років старшому...
— Сьогодні вночі Ви злякалися мене.
— Власне кажучи... річ у тому... але сідайте, будь ласка.
Вона сіла, потішаючись з мого переляку, бо тепер, серед білого дня, я боявся її ще більше, ніж уночі. її верхня губа заломилася звабливим насміхом.
— Ви дивитеся на кохання і насамперед ца жінку, — почала вона, — як на щось вороже, чому Ви — надаремне — намагаєтесь опиратися і чию владу сприймаєте водночас як солодку муку, жорстокість, що немилосердно жалить. Цілком сучасний погляд на справу...
— Ви його не поділяєте...
— Ні, не поділяю, — швидко й рішуче сказала вона, похитавши головою так, що її кучері немов спалахнули рудявим вогнем. — Для мене життєрадісна чуттєвість еллінів — радість без страждань — є ідеалом, до якого я намагаюся прагнути в житті. Бо в те кохання, яке проповідує християнство, сучасне суспільство, його лицарі духу, — я не вірю. Погляньте-но на мене — я набагато гірша за єретика, я — язичниця.
Як гадаєш, чи довго вагалася богиня кохання, Коли в гаю на їді їй сподобався Анхіс?
Я завжди захоплювалася цими поетичними рядками з "Римських елегій" Ґьоте. Природі властива тільки ця любов героїчних часів, коли "боги кохалися з богинями". Тоді:
Пристрасть за поглядом йшла, Втіха ішла за жагою.
Усе інше надумане, нещире й брехливе. Через християнство, чий жорстокий символ — хрест, що завжди наганяв на мене жах, — у природі з її невинними потягами запанувало щось чуже, вороже. Змагання духовності зі світом чуттєвості — ось євангеліє сучасності. Не хочу бути його співавтором!
— Мадам, та Ваше місце на Олімпі! — у мені прокинувся дух суперечності. — Однак ми, сучасні люди, не терпимо античних веселощів, щонайменше в коханні. Сама лише думка про те, щоб ділити жінку, хай навіть якусь Аспазію, обурює нас — ми ревниві, як і наш Бог. Тому ім'я прекрасної Фрини й стало в нас лайливим словом.
З-поміж двох жінок — миршавої блідог Гольбенівської юної діви, яка цілковито належить нам, та Венери — ми віддаємо перевагу античній Венері, котра, хоч і божественно прекрасна, любить сьогодні Анхіса, завтра — Париса, а післязавтра — Адоніса. Коли ж природа все-таки бере над нами гору, коли ми з палючою пристрастю віддаємося такій жінці, її весела жага до життя видається нам витвором пекла, жорстокістю, і ми вбачаємо в нашому блаженстві гріх, який мусимо спокутувати.
— То Ви також захоплюєтеся сучасним жіноцтвом, отими нещасними істеричними бабами, які в сомнамбулічній гонитві за вимріяним ідеалом чоловіка не вміють оцінити найкращого мужчини і в сльозах та муках щоденно зраджують своїм християнським обов'язкам. Самі одурені, одурюючи інших, знову і знову постають перед вибором, шукають, кидають, ніколи не знають, як звідати щастя і як обдарувати щастям чоловіка, нарікають на долю замість того, щоб спокійно визнати: я хочу кохати і жити, як кохали і жили Гелена та Аспазія. Природа не визнає тривалих стосунків між чоловіком та жінкою.
— Шановна пані...
— Дозвольте мені висловити свою думку! Тільки егоїзм спонукає чоловіка ховати жінку, як скнара ховає скарб. Усі спроби священними церемоніями, присягами та угодами зробити постійним наймінливіше в мінливому людському бутті — кохання — приречені на поразку. Хіба можете заперечити, що наш християнський світ поступово стає тлінню?
— Але...
— Але того одинака, що постає проти суспільних норм, чекає вигнання, ганьба, побиття камінням. Це Ви хочете сказати? Що ж, гаразд, я не боюся наруги, я сповідую язичництво, я хочу насолодитися життям. Мені не потрібна нещира повага, ліпше відчути щастя сповна. Ті, що вигадали християнський шлюб, добре зробили, вигадавши ще й безсмертя. Однак я не марю вічним життям, і коли з моїм останнім подихом, останнім подихом Ванди фон Дунаєвої, закінчиться мій життєвий шлях, хіба не байдуже буде мені, увіллється моя чиста душа в янгольський хор, а чи постануть з мого праху нові носії душ? Якщо ж моє існування, такої, як є, не продовжиться в потойбіччі, навіщо відмовлятися від спокус, які дарує життя? Належати чоловікові, якого я не кохаю, лише тому, що колись його кохала? Ні, не буду я відмовлятися! Я кохаю кожного, хто припадає мені до серця, і кожного, хто мене кохає, зроблю щасливим. Хіба є в цьому скверна? Це принаймні шляхетніше, ніж якби я тішилася муками, завданими моїми чарами, і цнотливо відводила руки, які жадають мене. Я молода, багата, вродлива і радісно віддаюся задоволенню та насолоді.