* * *
Коли наступного дня я прислуговував Ванді за вечерею, вона звеліла:
— Принеси й собі накриття, — а коли я хотів було сісти навпроти, заперечила: — Ні, сядь коло мене, ближче...
Вона в чудовому гуморі, подає мені юшку своєю ложкою, годує зі своєї виделки, кладе голову на стіл, наче грайлива кицька, кокетує зі мною. На біду, я трохи довше, ніж годиться, розглядаю Гайде, яка прислуговує за столом замість мене. Мені щойно тепер впадає у вічі, що вона має шляхетні, майже європейські риси обличчя, розкішні перса, немов вирізьблені з чорного мармуру. Вродлива чортиця помічає, що вона припала мені до вподоби, і усміхається, зблискуючи зубами. Не встигла служниця вийти за поріг, як Ванда вихоплюється з-за столу, палаючи від люті.
— Та як ти смієш у мене на очах милуватися іншою жінкою! Мабуть, вона більше люба тобі, ніж я, ще демонічніша!
Я лякаюсь — такою я Ванди ще ніколи не бачив, вона раптом зблідла, аж уста побіліли, і затрусилася усім тілом — Венера в хутрі ревнує свого раба! Ванда зриває з цвяха батога і цвьохає ним мене по обличчю, а тоді кличе чорношкірих служниць, велить мене зв'язати і кинути до льоху, темної, вогкої кімнати, справжньої в'язниці.
Хряскають двері, чути, як скрегоче засув, скрипить, обертаючись, ключ у замку. Я полонений, похований живцем.
I ось я лежу — не знаю, скільки минуло часу, — зв'язаний, наче теля, яке притягнули на заклання, на снопі вогкої соломи, без світла, без їжі, без води, без сну. Вона заморить мене голодною смертю, якщо я не закацябну швидше — Ванда на таке здатна! Мене лихоманить від холоду. Чи може, це гарячка? Здається, я починаю ненавидіти цю жінку...
* * *
Червона смуга, наче кров, цідиться підлогою. Це світло падає з щілини у дверях, зараз вони відчиняться.
На порозі з'являється Ванда, загорнена в соболине хутро, й освітлює льох факелом.
— Ти ще живий? — запитує вона.
— Ти прийшла мене вбити? — відповідаю я глухим, хрипким голосом.
Двома кроками Ванда вмить опиняється біля мене, стає навколішки біля моєї лежанки і кладе мою голову собі на коліна.
— Ти захворів? Як палають твої очі... Ти кохаєш мене? Я хочу, щоб ти мене кохав!
Вона витягає короткого кинджала. Я здригаюся від страху, коли його лезо зблискує перед моїми очима. Я направду увірував, що ця жінка хоче мене вбити. Ванда ж сміється і розрізає мої пута.
* * *
Тепер вона дозволяє мені щовечора приходити після вечері, просить почитати вголос, балакає зі мною про усілякі цікаві речі. Здається, ніби вона цілковито змінилася, поводиться так, наче їй соромно за своє дике свавілля й жорстокість супроти мене. Зворушлива ніжність немов просвітлює усе її єство, а коли на прощання простягає мені руку, в її очах проглядає ота надлюдська потуга добра й любові, яка видушує з нас сльозу, від якої забуваються усі житейські страждання та страх смерті.
* * *
Я читаю їй "Манон Леско". Вона відчуває взаємозв'язок, але не каже ні слова, лише час до часу усміхається і, зрештою, згортає книжку.
— Більше не хочете читати, милостива пані?
— Сьогодні — ні. Сьогодні ми самі гратимемо "Манон Лес-ко". Я маю побачення на набережній СаБсіпе, а ти, любий шевальє, супроводжуватимеш мене туди. % знаю, ти це зробиш, чи не так?
— Як накажете...
— Я не наказую, я прошу... — каже вона з неймовірною чарівністю, якій годі опиратися, потім підводиться, кладе руки мені на плечі й дивиться у вічі. — Які очі! Я так кохаю тебе, Северине! Ти навіть не уявляєш, як я тебе кохаю!
— Еге ж, — відповідаю я гірко, — так кохаєте, що аж призначаєте побачення іншому...
— Я мушу так вчиняти, щоб тебе розворушити, — жваво відповідає вона. — Я повинна мати залицяльника, щоб не втратити тебе. Я не хочу тебе втратити, ніколи й нізащо, чуєш? Бо кохаю лише тебе, тебе і нікого більше!
Вона пристрасно впилася в мої уста.
— О! Якби я могла, як би мені хотілось, усю свою душу віддати тобі в поцілунку — ось так! Але вже йди...
Вона накинула звичайне чорне оксамитове пальто, голову загорнула темним башликом, швидко пройшла ґалереєю й сіла в бричку.
— Ґреґор мене повезе, — гукнула кучерові, той невдоволено відійшов.
Я видряпався на козли й сердито цвьохнув батогом коней.
На СаБсіпе, там, де головна алея закінчується густим гаєм, Ванда виходить з брички. Була ніч, лише поодинокі зірки зблискували з-поза сірих хмар, що пропливали небом. На березі Арно стояв чоловік у темному пальто та розбійницькому капелюсі й дивився на жовті хвилі. Ванда швидко звернула в чагарнику вбік і поплескала чоловіка по плечі. Я ще бачив, як він обернувся до неї, схопив її за руку, а тоді вони зникли за зеленою стіною дерев.
Нестерпна година. Нарешті в хащах зашелестіло — вони повернулися.
Чоловік супроводжує її до брички. Яскраве світло ліхтаря освітлює його неймовірно юне, ніжне, мрійливе обличчя — я вперше його бачу — і виграє в пишних білявих кучерях.
Ванда простягає йому руку, яку він побожно цілує, потім киває мені, і вже за мить бричка летить довгою алеєю, відмежованою від ріки муром дерев, наче зеленими шпалерами.
Від садової хвіртки лунає дзвоник. Знайоме обличчя. Чоловік з СаБсіпе.
— Як Вас відрекомендувати? — запитую французькою. Чоловік знічено хитає головою.
— Можливо, розумієте німецькою? — скромно питає він.
— Гаразд, я запитую про Ваше ім'я...
— Ах, на жаль, я не маю імені, — ще більше ніяковіє чоловік. — Скажіть Вашій господині, що німецький художник з Саэсте просить її... Та ось і вона сама!
Ванда вийшла на балкон і кивнула чужинцеві.
— Ґреґоре, проведи пана до мене! — гукає вона мені. Я провів художника до сходів.
— Спасибі, я вже й сам знайду дорогу! Дуже й дуже дякую! — і чоловік кинувся догори сходами.
Я залишився внизу і з невимовним співчуттям дивився услід бідолашному німцеві.
Венера в хутрі впіймала його в тенета своїх рудих кучерів. Він її малюватиме, і це доведе його до божевілля.
* * *
Сонячний зимовий день, золотом виграє на сонці листя дерев і зелений моріжок. Біля підніжжя галереї рясно вистрелили пуп'янками камелії.
Ванда сидить в лоджії й малює, німецький художник стоїть навпроти, молитовно склавши руки, і дивиться на неї... ні, не зводить з неї очей, цілковито потонувши у спогляданні, ніби втратив притомність.