— Вандо!
— Нікчемо!
Кров прилила мені до серця, я кинувся до Вандиних ніг і заридав.
— Ще тільки сліз бракувало! — зареготала вона. О, який то був убивчий сміх! — Ідіть, не хочу Вас більше бачити!
— Господи! — скрикнув я знетямлено. — Я зроблю все, що накажеш, буду твоїм рабом, твоєю річчю! Розпоряджайся мною, як захочеш, тільки не відштовхуй від себе! Я пропаду! Я не зможу жити без тебе! — я обхопив руками її коліна, цілував її долоні.
— Так, тобі судилося-таки бути рабом й відчувати батога на своїй шкірі, бо ти не мужчина, — сказала вона, і те, що вона мови-
ла це не в гніві й навіть без хвилювання, а так спокійно й розважливо, боляче шпигнуло мене в самісіньке серце. — Тепер я тебе добре знаю, збагнула твоє собаче нутро — ти здатний молитися на того, хто топче тебе ногами: що більше знущається, то відцані-ше любиш. Я тебе вже пізнала, тепер ще ти маєш пізнати мене...
Ванда сягнистими кроками міряла кімнату, а я валявся на колінах, понуривши голову, і сльози цебеніли мені з очей.
— Ходи до мене! — звеліла Ванда, сідаючи на канапу.
Я послухався і сів коло неї. Вона похмуро дивилася на мене, та раптом погляд її немов прояснів зсередини; з лагідною усмішкою вона притягнула мене до себе й заходилася зціловувати сльози з моїх очей.
* * *
Сміховинність моєї ситуації, власне, у тому, що я, мов ведмідь зі звіринця Лілі, можу втекти, але не хочу і готовий стерпіти геть усе, щойно вона пригрозить відпустити мене на свободу.
** *
Якби ж то вона нарешті знову взяла до рук батога! Від ласки, якою вона мене огортає, мені стає моторошно. Я сам собі здаюся маленькою, упійманою мишкою, з якою пустотливо бавиться граціозна кішечка, щомиті готова роздерти свою жертву, і моє мишаче серце ціпеніє від жаху.
Що вона замислила? Як вона зі мною вчинить?
* * *
Ванда начебто цілком забула про угоду, про моє рабство. Чи може, то, справді, було тільки примхою, і вона відмовилася від своїх намірів тієї ж миті, як я перестав чинити їй опір і упокорився її монаршій милості.
Яка ж вона ніжна, яка ж ласкава вона тепер зі мною. У нас блаженна пора.
* * *
Сьогодні вона попросила мене почитати сцену між Фавстом та Мефістофелем, у якій Мефістофель з'являється в образі мандрівного спудея. Вона не зводила з мене очей, у яких таїлося загадкове вдоволення.
— Не розумію, — заговорила вона, коли я закінчив читати, — як може чоловік так ясно, так гостро, так мудро передавати вичитані з твору великі й прекрасні думки, залишаючись неперевер-шеним мрійником, перечуленим невдахою.
— Ти задоволена, — мовив я, цілуючи їй руку. Ванда лагідно погладила мене по чолі.
— Я кохаю тебе, Северине, — прошепотіла вона. — Мені здається, жодного іншого чоловіка я не зможу кохати більше. Будьмо розсудливими, гаразд?
Замість відповіді я міцно обійняв її; безмежно ніжне, печальне відчуття щастя переповнювало мої груди, очі наповнилися слізьми, і одна сльоза крапнула їй на руку.
— Навіщо плакати! — вигукнула вона. — Яке ж ти все-таки дитя!
Катаючись якось околицями, ми зустріли російського князя, який їхав бричкою. Той, вочевидь, був неприємно вражений, побачивши поруч з Вандою мене, і, здавалось, намагався пронизати її своїми іскрометними сірими очима, вона ж — тієї миті я ладен був упасти навколішки й цілувати їй ноги — вдала, ніби не помітила його, байдуже ковзнула поглядом, наче він якась безживна річ або ж дерево, а тоді з чарівним усміхом повернулася до мене.
* * *
Коли сьогодні я побажав їй "на добраніч", вона здалася мені раптом, без будь-якого на те приводу, розгубленою та пригніченою. Що ж її турбувало?
— Мені шкода, що ти йдеш, — сказала вона, коли я вже стояв на порозі.
— Усе залежить від тебе, тільки ти можеш скоротити термін мого важкого випробування. Прошу, перестань мене мучити, — заблагав я.
— Отож, ти навіть не припускаєш, що цей утиск є мукою і для мене? — дорікнула Ванда.
— То поклади йому край! — вигукнув я, обіймаючи кохану. — Стань моєю дружиною!
— Ніколи, Северине, — м'яко, однак рішуче, заперечила вона.
— У чому річ?
Мені похололо на душі.
— Ти чоловік не для менеї
Я дивився їй у вічі, поволі опустив руку, якою ще обіймав її за стан і вийшов з покоїв, а вона... вона не зупинила мене.
Довга неспана ніч. Скільки рішень я ухвалив і знову відкинув! Уранці я написав листа, у якому повідомляв про розрив наших стосунків. Руки мені тремтіли, а, запечатуючи листа, я обпік собі пальці сургучем.
Коли я піднімався сходами, щоб передати послання покоївці, мені підгиналися коліна.
Раптом двері відчинилися, і з-поза них визирнула голова Банди в папільотках.
— Я ще не зачесана, — усміхнулася вона. — Що це у Вас?
— Лист...
— Мені? Я кивнув.
— Ах, он воно що! Ви хочете розірвати наші стосунки! — вигукнула вона глузливо.
— Хіба не Ви сказали мені учора, що я не гідний бути Вам чоловіком?
—Яй тепер можу це повторити, — незворушно мовила вона.
— То ось... — я простягнув їй листа, тремтячи усім тілом; голос мені зривався.
— Залиште його собі, — сказала Ванда, холодно змірявши мене поглядом. — Ви забуваєте, що вже не може бути й мови про те, чи маєте Ви шанс стати моїм чоловіком, а ось рабом — хоч зараз!
— Милостива пані! — обурено скрикнув я.
— О так, запам'ятайте собі на майбутнє — саме так називатимете мене віднині! — відрізала Ванда, з невимовною зневагою стріпнувши головою. — Залагодьте усі свої справи за двадцять чотири години! Післязавтра я від'їжджаю до Італії, Ви будете супроводжувати мене у ролі слуги...
— Вандо...
— Я забороняю Вам будь-яке панібратство! — сказала вона, карбуючи кожне слово. — А також забороняю заходити до моїх покоїв, доки я Вас не покличу або ж не подзвоню дзвоником, і розмовляти зі мною, доки я сама не заговорю до Вас. Віднині називатиметесь не Северином, а — Ґреґором.
Мною трясло від люті, а ще — не смію цього заперечувати — від насолоди й млосного збудження.
— Але... Ви ж знаєте мої життєві обставини, милостива пані, — ніяково сказав я. — Я залежу від свого батька і сумніваюся, що він дасть мені таку велику суму грошей, яка потрібна для подорожі...
— Тобто ти не маєш грошей, Ґреґоре, — вдоволено зауважила Ванда. — То й ліпше! Так ти цілковито будеш залежати від мене, станеш мені справжнім рабом.