* * *
Сьогодні вона несподівано одягнула капелюшка, накинула на плечі шаль і взяла мене з собою на базар. Там вона змушувала крамарів демонструвати їй батоги — довгі й замашні на короткому держаку, такими батожать собак.
— Оці Вам підійдуть, — сказав крамар.
— Ні, надто короткі, — заперечила Ванда, скосувавши погляд на мене. — Мені потрібний великий...
— Для бульдога, певно? — поцікавився крамар.
— Так! — вигукнула вона. — Десь такий, якими в Росії січуть непокірних рабів.
Після довгих пошуків вона таки віднайшла батога, глянувши на якого, мені стало моторошно.
— Що ж, бувайте, Северине, — зненацька мовила вона. — Мені ще треба дещо купити, Ваша присутність буде зайвою.
Я попрощався і рушив на прогулянку, а на зворотному шляху побачив, як Ванда виходить з-під склепіння крамниці кушніра. Вона махнула мені рукою.
— Зважте усе ще раз, — сказала вона із задоволеним виразом на обличчі. — Я ніколи не робила таємниці з того, що у Вас мене полонила насамперед Ваша серйозність та розсудливість. Ясна річ, мене спокушає думка, що цей поважний чоловік готовий цілковито віддатися під мою владу, ба, безтямно плазувати біля моїх ніг, але, чи довго протримається така нестримна жага? Жінка здатна кохати справжнього чоловіка, з раба ж — тільки знущатися, щоб потім відштовхнути геть.
— То відштовхни й мене, коли наситишся, — погодився я. — Я хочу бути твоїм рабом.
— Я відчуваю, що в мені дрімають небезпечні нахили, — повела вона далі, коли ми удвох пройшли декілька кроків. — Ти пробуджуєш їх, і це тобі не на користь. Ти умієш так спокусливо зображати спрагу плоті, жорстокість, пиху... Що скажеш на те, якщо я на тобі першому випробую, на що здатна? Як Діонісій, який звелів випробувати винахід залізного бика, першим засмаживши в ньому винахідника, щоб переконатися, чи справді стогін і передсмертне хрипіння, яке долинає з залізного черева, нагадує рик бика.
Може, я і є таким жіночим втіленням Діонісія?
— Будь ним! — вигукнув я. — Тоді сповняться мої марення! Я належу тобі — у добрі чи злі! Обирай сама! Мене жене доля, виплекана моєю душею, — всемогутній, демонічний потяг.
* * *
"Коханий мій!
Не хочу тебе бачити ні сьогодні, ні завтра, а післязавтра — аж увечері... моїм рабом.
Твоя господиня Ванда"
Слова "моїм рабом" були підкреслені. Я прочитав послання, одержане рано-вранці, ще раз, звелів осідлати осла, цю справжню учену тварину, і подався в гори, щоб серед величної краси Карпат заглушити свою жагу, свою солодку млість.
* * *
І ось я повернувся, втомлений, зголоджений, спраглий, та насамперед закоханий. Я притьмом переодягаюся і вже за мить стукаю у її двері.
— Заходьте!
Я переступаю поріг. Вона стоїть посеред кімнати в білій атласній сукні, яка струменить її тілом, немов світло, та пурпуровій атласній кацабайці, оздобленій розкішним горностаєвим хутром; на присипаним пудрою, наче снігом, волоссі — маленька діамантова діадема; руки схрещені на грудях, брови насуплені.
— Вандо!
Я кваплюся їй назустріч, хочу обійняти, поцілувати. Вона відступає крок назад, міряє мене поглядом згори додолу.
— Рабе!
— Господине!
Я стаю навколішки і цілую поділ її сукні.
— Ось так воно ліпше...
— О, яка ти гарна!
— Подобаюся тобі? — Ванда підходить до дзеркала, з гордовитою втіхою розглядаючи своє відображення.
— Ти зводиш мене з розуму!
Вона зневажливо скривила нижню губку й глузливо глянула на мене з-під примружених повік.
— Подай мені батога! Я озирнувся по кімнаті.
— Ні! — скрикнула вона. — Стій на колінах!
Ванда підійшла до коминка, взяла з полички батога і, не зводячи з мене усміхненого погляду, шмагонула ним у повітрі, а тоді спроквола заходилася закочувати рукави своєї хутряної кацабайки.
— Дивовижна жінка! — вигукнув я.
— Мовчи, рабе! — обличчя її раптом спохмурніло, ба, навіть набуло зловісних рис.
Вона вперіщила мене батогом. А вже наступної миті ніжно обвила рукою за шию і співчутливо схилилася наді мною.
— Я завдала тобі болю? — запитала сполохано й зніяковіло водночас.
— Ні, — заперечив я. — А навіть якби й було боляче, то завданий тобою біль для мене насолода. Шмагай мене, якщо це приносить тобі задоволення!
— Але це не приносить мені жодного задоволення! Я знову поринув у стан дивного сп'яніння.
— Шмагай мене! — заблагав я. — Шмагай мене без жалю! Ванда хльоснула батогом і вдарила мене вдруге.
— Може, досить?
— Ні!
— Направду, не досить?
— Шмагай, прошу! Для мене це насолода!
— Так, насолода, бо добре знаєш, що це лише забава, що мені серце кривавиться, коли я завдаю тобі болю. Мене верне від цієї жорстокої гри. Якби я справді була жінкою, здатною катувати свого раба, ти би вжахнувся.
— Ні, Вандо! Я кохаю тебе більше, аніж себе, я відданий тобі навіки. Можеш чинити зі мною все, що заманеться, усе, на що здатна твоя найвибагливіша уява. Я не жартую!
— Северине!
— Топчи мене! — скрикнув я, падаючи ниць перед нею.
— Я ненавиджу комедії, — нетерпляче відрізала Ванда.
— То катуй мене навсправжки! Запала гнітюча тиша.
— Северине, застерігаю тебе востаннє! — знову озвалася Ванда.
— Якщо кохаєш мене, будь зі мною жорстокою, — попрохав я, звівши до неї очі.
— Якщо я тебе кохаю? — повторила за мною Ванда. — Гаразд, — вона відступила назад, оглядаючи мене з лиховісним усміхом. — Тож будь моїм рабом і відчуй сповна, що таке — потрапити до рук жінки! — і з тими словами вона вдарила мене ногою.
— А так тобі до смаку, рабе? Ванда замашисто хльоснула батогом.
— Встань!
Я хотів звестися на ноги.
— Не так! — звеліла вона. — На коліна!
Я послухався, і вона почала мене батожити.
Сильні удари раз у раз оперізували мою спину, руки, кожний розсікав мою плоть, і рани горіли пекельним вогнем, але біль збуджував мене, бо був завданий тією, яку я кохав понад усе на світі, заради якої готовий був щомиті віддати своє життя.
Ось Ванда опустила батога.
— Це починає мені подобатися, — мовила вона. — Сьогодні досить, але мене розбирає диявольська цікавість, наскільки тобі вистачить сили; садистське бажання побачити, як ти тремтиш і звиваєшся під батогом, почути нарешті твій стогін, скимління, благання змилосердитися, доки я шмагатиму тебе без жалю, аж втратиш свідомість. Ти розбудив у мені темний, небезпечний потяг. А тепер підводься!