Одного ранку, коли вона знову в усій своїй усміхненій чарівності зринула переді мною із золотого туману моїх марень, я подався до графині Соболь. Тітка прийняла мене приязно, ба, навіть сердечно, привіталася поцілунком, викликавши сум'яття у моїй душі. їй на той час, мабуть, ось-ось мало виповнитися сорок літ, але, як і більшість отих невтомних життєлюбів, вона ще була звабною й носила оздоблену хутром кацабайку, щоправда, тепер із
зеленого оксамиту з брунатним хутром куниці. Однак від тієї суворої неприступності, якою тоді маєстатична графиня вразила мене в самісіньке серце, не зосталося й сліду.
Навпаки, вона так мало виявила жорстокості, що навіть дозволила без зайвих вмовлянь себе обожнювати.
Надто швидко виявила вона мою надчуттєву пришелепуватість та невинність, їй було приємно робити мене щасливим. А я... я, справді, розкошував, наче юний бог. Якої насолоди зазнавав я, стоячи навколішках й цілуючи їй руки, якими вона колись упокорила мене. Ах! Які дивовижні руки! Витончені, тендітні, м'які та білі, із звабними ямочками. Я був, власне кажучи, закоханим лише в ці руки. Я забавлявся ними, ховав їх у темне хутро і віднаходив знову, тримав їх проти вогню і не міг надивитися на них досхочу.
Ванда мимоволі глянула на свої руки, я це помітив і усміхнувся.
— У тому, що в мені домінувала надчуттєвість, Ви можете переконатися з того, що свою тітку я кохав за жорстоке шмагання, а молоду актрису, до якої залицявся два роки опісля, — тільки за її театральну гру. Згодом я ще закохався в одну дуже поважану пані, яка вдавала неприступну цноту, щоб, зрештою, зрадити мене з якимось багатим жидом. Ось бачте, через те, що мене зрадила, продала жінка, яка начебто дотримувалася найсуворіших принципів, плекала найідеальніші почування, я так ненавиджу оті поетичні, сентиментальні чесноти. Дайте мені жінку достатньо щиру та відверту, щоб сказати: "Я — Помпадур, я — Лукреція Борджіа", і я молитимуся на неї.
Ванда підвелася й відчинила вікно.
— У Вас дивна манера розпалювати фантазію, позбавляти душевного спокою, змушувати швидше битися серце. Ви увінчуєте розпусту ореолом. Якщо Ви, звісно, щирі... Ваш ідеал — відважна геніальна куртизанка. О! Ви видаєтеся мені чоловіком, здатним украй розбестити жінку!
* * *
Посеред ночі хтось постукав у мою шибку. Я встав, відчинив вікно і закляк від жаху. За вікном стояла Венера в хутрі, точнісінько та, що вперше з'являлася мені.
— Ви так схвилювали мене своєю розповіддю, що я вовтужуся в ліжку й не можу заснути, — мовила вона. — Приходьте, складете мені товариство...
— Я миттю!
Коли я увійшов, Ванда сиділа навпочіпки перед коминком, в якому розпалила невеличкий вогонь.
— Відчувається наближення осені, — почала вона. — Ночі вже доволі холодні. Боюся, Вам це не сподобається, однак я не зможу скинути шубки, доки не нагріється кімната.
— Не сподобається!.. Збиточниця... Ви ж добре знаєте... — я обійняв її за стан і поцілував.
— Звичайно, знаю. Але звідки у Вас така велика любов до хутра?
— Уроджена... — відповів я. — Вона виявилася ще в дитячому віці. Зрештою, хутро має здатність збуджувати нервові натури. У цьому немає нічого дивного, усе пояснюється і загальними законами, і законами природи. Хутро має якусь фізичну звабу, воно збуджує до млості, і ніхто не спроможний йому опиратися. Новітня наука довела спорідненість між електрикою і теплом, у кожному разі безсумнівним є їхній вплив на людський організм. Спекотні природні зони породжують гарячих, пристрасних людей, а теплий клімат — збудливих. Так само й з електрикою. Звідси походить і відьомський благодатний вплив кішок на людей з вразливою душею; саме тому ці довгохвості грації тваринного світу, ці тендітні, іскрометні теплі живі грубки ставали улюбленцями Магомета, кардинала Ришельє, Кребільйойа, Руссо, Віланда...
— То, по-Вашому, жінка в хутрі є такою собі великою кішкою, так би мовити, грубкою посиленої дії? — вигукнула Ванда.
— Без сумніву, — відповів я. — Цим я пояснюю собі символічне значення хутра як атрибуту влади і краси. Саме тому в давні часи монархи та представники високої шляхти різними указами присвоювали собі виняткове право носити хутра, а великі художники одягали в хутро вишуканих красунь. Ні Рафаель для своєї Форнарини, ні Тиціан для рожево-пінного тіла своєї коханої не знайшли нічого коштовнішого за темне хутряне обрамлення.
— Дякую за високонаукову еротичну лекцію, — мовила Ванда. — Але Ви ще не все мені сказали... Ви пов'язуєте з хутром іще щось особливе, надзвичайне.
— Ваша правда! — скрикнув я. — Я вже Вам не раз казав, що страждання має для мене дивовижну принаду; ніщо так не здатне розпалити мою пристрасть, як свавілля, жорстокість, та, насамперед, невірність красивої жінки. Таку жінку — дивний ідеал естетики огидного — з душею Нерона в тілі Фрини я не можу уявити собі без хутра.
— Розумію, — кивнула Ванда. — Хутро додає жінці владності, робить її імпозантною.
— Не лише це, — вів я далі. — Ви ж знаєте, що я людина пере-чулена, що мій світогляд корениться у фантазії і звідти черпає поживу. Я швидко досяг зрілості й був надміру збудливим, десь у десятилітньому віці мені до рук потрапили житія мучеників. Пригадую, з яким жахом, чи радше моторошним захопленням, я читав про те, як вони знемагали у в'язницях, корчилися на розпеченому залізі, як їх пронизували стрілами, обварювали смолою, кидали на розтерзання диким звірям, розпинали на хресті — найжор-стокіші тортури вони терпіли з радістю. Страждання, жахливі муки почали відтоді асоціюватися мені з насолодою, понадто муки, завдані красунею, бо жінка для мене віддавна була втіленням всього поетичного і демонічного водночас. З насолоди через страждання я створив справжній культ.
У чуттєвості я вбачав щось священне — ба, лише чуттєвість вважав священною, — а в жінці та її красі — божественне начало, бо саме в цьому криється найважливіше завдання буття: продовження роду. Жінка в моєму баченні є втіленням природи, Ісидою, а чоловік — її жрецем, її рабом. Жінка у її ставленні до чоловіка вбачалася мені жорстокою, як сама природа, яка відштовхує від себе все те, що вже відслужило їй, у чому більше нема потреби, тоді як йому її знущання і навіть смерть від її руки завдають млосної розкоші.