Великий заповіт

Страница 8 из 12

Франсуа Вийон

Князю, він і плюнути не міг;
Скаржився: "Вогнем я дишу зара'".
І до смерти той пожар не втих
В душечці небіжчика Котара.

126
Теж, хочу, щоб молодший з Мерліїв
Зробив з моїми грішми лад,
(Бо я не з тих, що шкуру дерли б),
Лиш щоб усім — чи брат, чи сват —
Розмінював він акурат:
Щоб був дукат — два півдукати,
А ангел — двоє ангелят;
Кожаінцям щедрість треба знати.

127
Теж, серед мандрів я зазнав,
Що з трьох сиріт, яких я кинув,
Уже дорослим кожен став,
Що мають в головах не сіно
І що, відсіль аж до Саліну,
Мудріших учнів не було.
Тож їм, з Матолків згідно Чином,
Дитинство марно не пройшло.

128
Хай далі учаться. Де? Славний
Хай вчить їх майстер П'єр Ріш'є,
А що Донат для них нестравний,
Хай кожен легше щось кує,
Наприклад, вчення це моє:
"Блажен будь, золотий дукате!"
Хай з мудрощів криниць не п'є,
Умом бо й вчені не багаті.

129
Хай це вивчають, далі — тпру!
Не дам їм більше мудрувати.
А Кредо геть їм відберу,
Бо діткам це вже забагато.
Свій плащ звелю навпіл розтяти,
Хай половину продадуть
І куплять бубликів з десяток,
Бо діти солодощів ждуть.

130
Манери добрі хай пізнають
Ціною хоч би й стусанів,
З голів хай кепок не здіймають,
А рук з набитих череоів,
І всім чемненько поготів
Хай мовлять: "Гм? Що? Очевидно!"
І скаже, хто б їх не зустрів:
"Ось за таких дітей не стидно".

131
Теж, бідні учні ті, які
Мої права на власність мають,
Ті гарні хлопчики стрункі,
Що гордо голови тримають,
Орендну плату хай сховають,
Яку в реєстрі писарі
Списали — всі про теє знають, —
З крамниці різника Ґельдрі.

132
Хоча непевні ще їх кроки,
Не нарікаю я на них:
За тридцять, може, сорок років
Всі зміняться, як дасть Пан-Біг.
До чемних хлопчиків таких
Зле ставитись ніхто не буде.
Лиш дурень брав би тут батіг,
З дітей цих виростуть ще люди.

133
Платні їм вироблю такі,
Що й Вісімнадцять клерків має:
Вони не хом'яки, які
Хропуть три місяці, буває.
Бо справді, гірко, як куняє
Хтось в молодості молодий,
Та потім, змушений, чуває
Тоді, як спав би вже, старий.

134
Листи подібні, як годиться,
Коляторові я пошлю,
Хай моляться за добродійця;
Яік ні — всю злість на них зіллю.
В цім бачить дехто гру мою,
Бо надто я для них ласкавий,
Але клянусь на честь свою:
Я їх мамунь не бачив навіть!

135
Також, даю Мішо Кульду,
На спілку із Шарльо Тараном,
Сто су (спитають: "де знайду?"
Не бійтеся, зберуть, як манну!).
Ще й чоботи із басаману,
Підбиті так як слід додам,
Хай підуть привітати Жанну
І ще одну з подібних дам.

136
Теж, панові Ґріньї, що замок;
Йому Бісетрський я вже дав,
Біллійську башту дам так само,
З умовою, щоб добре дбав
І двері й вікна повставляв,
Бо вітер всюди там гуляє.
Щоб грошей дощ на нього впав:
Бо я не маю, й він не має.

137
Також, Тібодові де Ґард...
Тібо? Брешу, він зветься Жаном;
Що без витрати дати варт?
(Цей рік пішов мені погано,
Без Бозі паном я не стану.
Амінь!) А бочку? Ту б я міг.
Та старші є від нього станом,
Носи теж червоніші їх.

138
Теж, Базаньє даю за вміння
(Він кримінальний єсть нотар)
Гвоздикового кіш коріння,
В Руеля вкраду цей товар.
Мутен з Ронелем теж цей дар
Хай приймуть, і прошу їх дуже,
Щоб їх сердець смиренний жар
Вчув пан, що Христофору служить.

139
Йому баляду цю подам
Для шані, що вершком є всього.
Не диво, що не дано нам
Кохання досягти такого:
Він на, турнірі ту небогу
В Сицилії відвоював;
Він не базікав там, їйбогу,
А, як Троїл чи Гектор, тяв.

Баляда
(написана для Роберта д'Естутвіля)
Як блисне день, і крила розправляє
Шляхетний сокіл, сповнений утіх,
Як чорний дрізд парується й співає,
Гасаючи серед гілок густих,
Бажання маю, найпалкіше з всіх,
Вам дати те, чим снить коханців двоє.
Так вписано до всіх кохання книг;
І ми для цього тут тепер обоє.

Мого ви серця пані, що владає
Ним повністю, до краю днів моїх.
Лавр, що в бою чоло моє вінчає,
Маслинна гілка для хвилин гірких;
Мій розум каже ваших пут легких
Не кидати й до служби дорогої
Себе впрягти (чи ж я б інакше міг?);
І ми для цього тут тепер обоє.

І більше ще, — як жаль мене здолає
І зла Фортуна ступить на поріг,
Вона під вашим поглядом тікає,
Так як під вітром никне дим з-під стріх.
Я добре зерно сію не в обліг,
Сам Бог мене до праці впріг важкої,
Щоб колос мій у полі цім достиг,
І ми для цього тут тепер обоє.

Княгине, слів послухайте палких:
Надії не покину я живої,
Що не розлучим вже сердець своїх.
І ми для цього тут тепер обоє.

140
Теж, Жанові Пердрє — нічого,
І братові його — теж ні.
В них я знаходив допомогу,
Ходив на вижерки смачні.
Хоч Франсуа був друг мені,
Та просьбами мене все мучив:
"Скуштуй-но смажені в огні
У Буржі язики горючі!"

141
Я в Тайлевана заглядав,
Де є про всі фрикаси й шквари;
Униз, угору, вбік читав,
Та тільки час свій закапарив.
А все ж, повірте, сам Макарій,
Який чортяку в казані
Для запаху з волоссям парив,
Дав припис ось такий мені:

Баляда про злющі язики
У мишаку, у сірчаку їдкім,
У тухлій бовті з сірки і гноївки,
В кипучім варі олова, в гидкім
Розтопі лою, де долито зливки
Мутного лугу з сечею жидівки,
У водах, що проказу мили в них,
В настоянці з онуч і шмат брудних,
В крові гадюк, в отруї їх жерущій,
У жовчі лисів і вовків лихих
Хай язики ці смажаться презлющі!