— Він не чіпатиме її,— сказав я.— В нього зараз інше на думці.
— Я не довіряю йому, друже.
— I скільки ж ви збираєтесь тут стояти?
— Хоч би й цілу ніч. В усякому разі, доки вони всі не полягають спати.
Тут я подумав про іншу можливість. Що, як Том довідається, що машину вела Дейзі? Йому може спасти на думку, що тут є якийсь зв'язок, може спасти на думку бозна-що... Я подивився на будинок. Два чи три вікна першого поверху яскраво світились, і на другому поверсі тепле рожеве світло лилося з вікон кімнати Дейзі.
— Почекайте тут, сказав я.— Я піду гляну, що там робиться.
Пройшовши краєм газону, я повернувся назад, обережно перейшов посипану жорствою алею і навшпиньки піднявся на веранду. У вітальні штори були розсунуті, і я зразу побачив, що там нікого немає. Я пройшов у кінець тераси, туди, де ми обідали червневого вечора три місяці тому, і де тепер сяяв невеличкий прямокутник світла — очевидно, віконце буфетної. Воно було запнуте завіскою, але я знайшов шпаринку між нею й підвіконням.
Дейзі й Том сиділи одне проти одного за кухонним столом, на якому стояло блюдо з холодною куркою й дві пляшки пива. Він наполегливо доводив їй щось і задля більшої переконливості накрив долонею її руку, що лежала на столі. Вона раз у раз зводила на нього очі й кивала головою на знак згоди.
Їм було невесело, і обоє не доторкалися до курки й пива. Але й сумно їм не було. Від усієї сцени віяло звичною інтимністю, і вони явно про щось змовлялися.
Спускаючись навшпиньки з ганку, я почув, як до воріт повільно, немовби намацуючи в темряві дорогу, під'їздить таксі. Гетсбі чекав на тому місці, де я його залишив.
— Ну, що, нічого не чути? — занепокоєно спитав він.
— Все тихо.— Я постояв, вагаючись.— Їдьмо разом, треба ж перепочити.
Він похитав головою.
— Я чекатиму тут, доки Дейзі засне. На добраніч, друже.
Він сунув руки в кишені й квапливо повернувся обличчям до будинку, неначе моя присутність порушувала урочистість цієї священної варти. Тож я пішов собі, а він залишився — освітлений місяцем чатовий, якому нічого було чатувати.
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
Цілу ніч я не міг заснути; був туман, на протоці безнастанно ревла сигнальна сирена, і я борсався, мов у гарячці, між химерною дійсністю і кривавими, страхітливими кошмарами. Перед світанком я почув, як до будинку Гетсбі під'їздить таксі, і, схопившись з ліжка, почав одягатися — мені здавалося, що я мушу сказати йому щось, від чогось його остерегти, і то якнайшвидше, бо вранці буде запізно.
Ще здалеку я побачив, що вхідні двері не зачинені, а Гетсбі стоїть у холі, спершись обіруч на край столу, пригнічений чи то зажурою, чи то втомою.
— Нічого не було,— сказав він ослаблим голосом.— Я чекав майже до четвертої, а тоді вона підійшла до вікна, постояла хвилинку й погасила світло.
Ніколи ще особняк Гетсбі не здавався мені таким величезним, як тієї ночі, коли ми нишпорили по просторих кімнатах у пошуках сигарет. Ми розсували портьєри, мов запони наметів, і обмацували нескінченні обшири стін там, де мав бути вимикач; раз я наштовхнувся в темряві на клавіатуру фортепіано, й мене обдало несподіваним сплеском звуків. Невідомо чому все було вкрите грубим шаром пилу, і в кімнатах стояв затхлий запах, неначе їх давно не провітрювали. Нарешті на якомусь столі я знайшов сигаретницю, і в ній дві пожовклі, висохлі сигарети. Широко розчинивши у вітальні вікно, ми сіли перед ним і закурили, пускаючи дим у темряву.
— Вам треба поїхати звідси,— сказав я.— Поліція неодмінно вистежить вашу машину.
— Поїхати зараз, друже?
— Подайтеся на тиждень до Атлантік-Сіті чи до Монреаля.
Але про це він і чути не хотів. Як він міг залишити Дейзі, не дізнавшись, що вона вирішила робити далі? Він ще хапався за соломинку надії, і я не наважився ту соломинку в нього відібрати.
Саме тієї ночі він і розповів мені дивовижну історію своєї молодості, пов'язану з ім'ям Дена Коді,— розповів, бо "Джей Гетсбі" розбився, мов скло, наразившись на тяжку злобу Тома, і чарівній казці, що снувалася так багато років, прийшов кінець. Певно, в ту досвітню годину він ладен був сповідатися в усьому, але йому хотілося говорити тільки про Дейзі.
Вона була першою "світською" дівчиною, з якою він спізнався. Цебто йому й раніше за різних туманних обставин його життя доводилося мати справу з такими людьми, але його від них завжди відділяв мовби невидимий колючий дріт. Дейзі зачарувала його, заполонила всі його помисли й почуття. Він почав навідуватись до неї додому, спочатку в товаристві інших офіцерів з Кемп-Тейлора, потім сам. Він був у захваті — йому ніколи доти не траплялося бувати в такому чудовому домі. Але найдивовижнішим, найказковішим у цьому домі було те, що там жила Дейзі і що для неї це житло було таким самим звичним і природним, як для нього — табірний намет. Для нього той дім таїв у собі невичерпні таємниці — йому ввижалися спальні нагорі, прекрасні й прохолодні, несхожі на всі бачені доти, весела, радісна метушня в коридорах і романтичне кохання — не залежане й пересипане сухою лавандою, а сповнене яскравого буяння, невіддільне від блиску автомобілів новітніх моделей та гомону балів, після яких ще не встигли зів'яти квіти. Хвилювало його й те, що за Дейзі й до нього впадало чимало чоловіків — це ще більше підносило її в його очах. Скрізь у будинку він відчував їхню присутність — йому здавалося, що в повітрі ще бринять відлуння освідчень.
Але він добре усвідомлював, що опинився в домі Дейзі внаслідок якоїсь неймовірної гри випадку. Хоч би яке блискуче майбутнє чекало на Джея Гетсбі, та поки що він був хлопцем без цента в кишені, без минулого, і офіцерський мундир, що правив йому за плащ-невидимку, міг будь-якої миті впасти з його плечей. Тож він не гаяв часу. Він брав усе, що міг узяти, пожадливо, хижо,— так узяв він і Дейзі одного тихого жовтневого вечора, взяв, добре знаючи, що не має права торкнутися навіть її руки.
Він міг би зненавидіти себе за це — адже, по суті, він оволодів нею як облудник. Це не означає, що він намагався засліпити її блиском своїх неіснуючих мільйонів; але він свідомо навіював Дейзі почуття, що за ним їй буде як за кам'яною стіною; непомітно переконував її, що належить до її кола й цілком здатен узяти на себе відповідальність за її долю. Насправді ж під усім цим не було ніякого грунту — він був безрідним волоцюгою і в будь-яку мить примха безликого уряду могла закинути його на другий кінець світу.