Переконаний, що ми не повіримо йому на слово, він підбіг до полиці й повернувся з першим томом "Лекцій" Стоддарда.
— Бачите? — переможно вигукнув він.— Справжнісінький друкарський виріб. Воістину — не вір очам своїм! Цей тип — другий Беласко. I який добір, який смак! Він навіть знав, коли зупинитися — сторінки не розрізані. Але то було б уже занадто. То було б уже забагато.
Він вихопив книжку в мене з рук і квапливо поставив її на місце, бурмочучи, що, коли вийняти одну цеглину, вся споруда може завалитися.
— Хто вас привів? — спитав він.— Чи, може, ви прийшли самі? Мене привели. Сюди майже всіх приводять.
Джордан не відповіла — тільки весело блиснула очима.
— Мене привела сюди дама на прізвище Рузвельт,— вів він далі.— Місіс Клод Рузвельт. Ви з нею не знайомі? Я з нею десь познайомився учора ввечері. Я оце вже тиждень п'ю — не просихаю, от і вирішив посидіти в бібліотеці, може, думаю, протвережуся.
— I як, допомогло?
— Здається, трошки. Поки що важко сказати. Я ж іще тільки годину посидів! Слухайте, я вам не казав про книжки? Вони справжні. Вони...
— Ви нам казали.
Ми урочисто потисли йому руку й знову вийшли в сад.
На обтягнутому брезентом помості вже почалися танці: добродії похилого віку незграбно кружляли з молодими дівчатами, змушуючи їх весь час задкувати; більш вправні пари, сплетені, за останнім криком моди, в судорожних обіймах, тупцялися по краях, і багато дівчат танцювало самотою, кожна на свій лад, час від часу чечіткою даючи хвилинний перепочинок музикантові, що грав на банджо чи на ударних. З наближенням півночі зростали й веселощі. Вже славнозвісний тенор проспівав щось неаполітанське, скандальновідоме контральто — щось джазове, а в перервах між виступами гості виконували власні "номери" в усіх куточках саду, і хвилі безтурботного, бездумного сміху підносилися до літнього неба. Естрадна пара близнят — не хто інші, як наші дівчата в жовтому — виконала в костюмах дитячу сценку, а тимчасом почали розносити шампанське в келихах завбільшки з добрячу полоскальницю. Місяць уже підбився високо й поклав на воду протоки трикутник із срібних лусок, що злегка здригався в такт пружному, лункому бренькотові банджо в саду.
Ми з Джордан Бейкер і досі були разом. За нашим столиком сиділа ще одна пара: чоловік приблизно моїх літ і галаслива дівчина, що з найменшого приводу заходилася нестримним реготом. Я вже теж почував себе пречудово. Я випив дві полоскальниці шампанського, й усе, що відбувалося тепер перед моїми очима, набирало особливого, надзвичайно глибокого, одвічного значення.
Коли загальний галас на хвилину стишився, чоловік подивився на мене й усміхнувся.
— Ваше обличчя мені знайоме,— сказав він приязно.— Ви не служили під час війни в Третій дивізії?
— Авжеж, саме в ній. У дев'ятому кулеметному батальйоні.
— А я — в Сьомому піхотному полку, аж до червня вісімнадцятого року. Мені відразу здалося, що ми вже десь зустрічались.
Якийсь час ми обмінювалися спогадами про сірі, просочені дощем французькі сільця. Певно, він жив десь поблизу, бо раптом сказав мені, що кілька днів тому купив гідроплан і завтра вранці збирається випробувати його.
— Хочете, покатаємося разом, друже? Десь тут, понад берегом.
— А о котрій годині?
— Та о будь-якій, зручній для вас.
Я вже ладен був запитати, як його звуть, але в цю мить Джордан глянула на мене, й, усміхаючись, спитала:
— Ну як, розгулялися нарешті?
— Майже, дякую.— Я знов обернувся до свого нового знайомого.— Розумієте, я опинився в незручному становищі: господаря ще й у вічі не бачив. Я сусід цього Гетсбі, мешкаю отут, поряд,— я махнув рукою в бік невидимого живоплоту,— він прислав до мене свого шофера із запрошенням.
Мій співрозмовник якось розгублено помовчав, а тоді раптом сказав:
— Та це ж я Гетсбі.
— Що?! — вигукнув я.— Ох, вибачте, будь ласка.
— Я гадав, ви знаєте, друже. Видно, з мене кепський господар.
Він усміхнувся мені підбадьорливо — ні, більше ніж підбадьорливо. Таку усмішку, сповнену невичерпної зичливості, людині щастить побачити в житті хіба чотири-п'ять разів. Якусь мить вона немовби осягає все суще на землі, а потім вирізняє з нього вас і раз і назавжди віддає вам цілковиту й незаперечну перевагу. I ви відчуваєте, що вас розуміють саме настільки, наскільки вам цього хотілося б, і вірять у вас так, як ви самі вірите в себе, і, безперечно, сприймають вас саме так, як ви найбільше хотіли б, щоб вас сприймали. Але тут усмішка раптом зникла, і я побачив перед собою просто чепурного ферта років тридцяти з чимось, що мав майже сміховинну манеру висловлюватись якомога вишуканіше. Це намагання ретельно добирати слова впало мені в око ще до того, як він назвав себе.
Майже ту ж мить прибіг лакей і доповів, що містера Гетсбі викликає Чікаго. Той вибачився з легким поклоном, що призначався кожному з нас.
— Якщо вам чогось захочеться, друже,— скажіть, і вам подадуть,— мовив він до мене.— Я незабаром повернусь. Даруйте.
Тільки-но він одійшов, я обернувся до Джордан — мені кортіло висловити їй свій подив. Я чомусь уявляв собі містера Гетсбі вже немолодим рум'яним товстуном.
— Що він за один? — спитав я.— Що ви про нього знаєте?
— Тільки те, що він — чоловік на ім'я Гетсбі.
— Але звідки він родом? Що робить?
— Ну, от, тепер і ви туди ж,— відповіла вона з лінивою усмішкою.— Мені відоме тільки одне: він якось сказав, що навчався в Оксфорді.
За постаттю містера Гетсбі почало вимальовуватись якесь туманне тло, але наступні слова Джордан розвіяли його.
— Я, одначе, не вірю в це.
— Чому?
— Сама не знаю. Просто мені не віриться, що він був в Оксфорді.
Щось у її тоні нагадало мені слова тієї іншої дівчини: "По-моєму, він убивця, і край",— і це тільки розпалило мою цікавість. Я беззастережно повірив би в те, що Гетсбі виринув з луїзіанських боліт чи з нетрів нью-йоркського Іст-Сайда. Таке можна зрозуміти. Але щоб молоді люди з'являлися нізвідки й купували собі палаци на березі протоки Лонг-Айленд — такого не буває; принаймні, я, наївний провінціал, вважав, що такого не буває.
— В усякому разі, прийоми в нього завжди велелюдні,— зауважила Джордан, змінюючи тему з чисто міською відразою до конкретності.— А я люблю великі збіговиська. На них почуваєш себе якось затишніше. В невеликій компанії ніколи не належиш сама собі.