У селах є повір'я, що зозуля доти кує, доки не покуштує ячменю, який починає колоситись, і тоді перестає кувати, але поки цілком перестане — збивається з темпу: замість "ку-ку", кричить "ку-ку-ку".
"Скоро жнива,— задумався юнак.— Хто буде косити?"
Батька його вбили на австрійській, він один удома чоловік, і ось зараз він чекає своєї черги, далеко від рідного села, яке зайняв ворог. У серце знов закрався жаль за втраченою волею і страх.
"Втекти,— прийшло раптом па гадку,— втекти за всяку ціну, зараз, поки в лісі".
Він глянув у глиб лісу, що тягнувся, видно, далеко, вбік від позиції, де час від часу бухали постріли гармат. Встав, оглянувся і, відійшовши кілька кроків, сховався за дуба.
— Ти куди? — почув раптом голос булавного.
— Я нічого, дядечку.
— Гляди, не пробуй утікати, куля тебе дожене, не втечеш.
— А я хіба що?
— Знаю що.
Юнак вернув на своє місце.
Гаєвського покликали до курінного.
Владика розташувався осторонь від куреня, під кроною старого дуба. Вістові розстелили йому на землі невеличкий килим, реквізований в Зборові, над ним розп'яли на чотирьох жердинах палатку.
Разом з Гаєвським прийшли командири двох інших сотень, чотарі Онофер і Чорномаз.
— Сідайте, панове,— запропонував курінний. Офіцери посідали на килим.
— Я запросив вас, щоб розказати про наші деякі завдання,—почав Владика.—Як звечоріє, рушимо далі, з таким розрахунком, щоб уночі зайняти окопи, з яких удосвіта поведем наступ на перший ряд окопів противника. Такий наказ командира корпусу. Новий начальний вождь, генерал Греков, береться до діла,— додав Владика.
— Пізно, — буркнув Онофер.
— Не його провина, що покликали так пізно.
— Але й не наша, коли програємо війну,— вставив Онофер.
— Цікаво, чи всі ці переміни в уряді, оця диктатура, чи поможуть вони що? — запитав Гаєвський.
— Як мертвому кадило,— пробурчав понурий Онофер.
На його відповідь ніхто не реагував.
— Мене цікавить не те, що вас, Гаєвський,— знов заговорив Онофер.— Мене цікавить, хто призначив Петрушевича диктатором над народом?
— Певне, уряд,— висловив здогад Гаєвський.
— А уряд хто вибирав?
— Цьою я не знаю.
— Отож-бо і є. Колись на посла до парламенту були передвиборчі кампанії, потім вибори, а тут, прошу, призначили!.. Хто, що і, головне,— за що? За які заслуги? Чим проявив себе такий провінціальний адвокат, що йому дано таку владу?
— Панове, я думаю, що ми не будемо дискутувати більше з приводу цього питання,— промовив Владика.— Ми — солдати і маємо честь боронити нашу вітчизну. Хтось мусить нами керувати.
— Хоч би вже Грекова назначили тим диктатором, бойового генерала, а то меценаса *. Я б йому!..
Присмерком сотні рушили в похід. Попереду — сотня Онофера, далі — Чорномаза, в ар'єргарді — Миколи. Солдатам заборонено було курити і говорити. Йшли тихо, тільки сухе гілляччя хрустіло під ногами та шелестіло торішнє листя. Раптом у першій сотні пролунав несамовитий крик. Сотні, мов по команді, стали.
— Ой-ой-ой!..— заверещав диким голосом чоловік.
Слідом за цим почулись удари кия по чомусь м'якому. Солдати здогадались, що це Онофер бив солдата. Від крику солдата і побоїв озвірілого офіцера в другій сотні молодий солдат упав в припадку епілепсії. Його тримали товариші, але не могли втримати, він, запінившись, бився головою об землю, кидався усім тілом.
Меценас — меценат — так називали в Галичині адвоката.
— Санітара! — кричав Чорномаз.
Але санітари були ще далеко. Вони поволі запрягали коні, бо їм було наказано виїхати через півгодини за куренем. Там же, при курені, залишився і Владика, який мав верхи наздогнати колону. Почувши якусь метушню і крики, прилетів конем до сотні Гаєвського.
— В чому справа? —— спитав.
— Не знаю нічого, їдьте до першої сотні,— сказав Микола.
Курінний поскакав уперед, але поки доїхав до місця події, сотня уже марширувала далі, за нею машинально рушила друга і третя. Причиною замішання були трупи кількох солдатів, що лежали при дорозі. Від них плив важкий запах тління, гидкий, солодкавий, нудотний, і по ньому тільки пізнали люди, що десь лежать мертві, бо в сутінках їх ледве видно було. Першим побачив убитого молодий солдат Оноферової сотні і з жаху почав утікати, але, утікаючи, спіткнувся об другий труп і упав, заверещавши не своїм голосом. Тут його наздогнав сам Онофер і жорстоко побив палицею. Вістка про вбитих і усю цю подію вмить розійшлась по сотнях. Порівнявшись з убитими, одні знімали шапки і хрестились, другі відвертались. Молодий солдатик з Курович тулився до земляка з Глинян і белькотав щось, нижня щелепа в нього дрібно тремтіла. Повз мертвих люди проходили швидко і мовчки.
—• Дядю, за що їх побили? — спитав якийсь молодий голос. В темряві, що вже густо вкрила землю, важко було розібрати, хто говорив.
— Дурне питання,— буркнув хтось.
— Завтра, може, й мене так? — говорив далі той же молодий голос.
— Чого завтра? Може, й сьогодні,— промовив другий.— Що тебе чекає, того не минути. Ти б от краще не думав, не думай, іди собі і пригадуй щось веселе, гарне, бо як почнеш думати, то побіжиш так, як он той з першої сотні, що на трупа впав.
— Коли не можу,— зітхнув солдатик.
Від першої сотні передано по цепу розпорядження припинити розмови. Голоси вмовкли. Сотні поволі вийшли з лісу і пішли по дорозі. Тут було наче трохи світліше, паралельно з дорогою бігло шосе, на якому торохтіло багато підвід. Це, певне, відступав обоз або вивозили поранених.
По півгодинному марші по дорозі передня сотня знов зупинилась, а за нею друга і третя. Назустріч вийшли зв'язкові на чолі з начальником зв'язку чотарем Винником. Згідно з наказом штабу бригади, перша сотня мала зайняти правий фланг дільниці, друга — лівий фланг, до якого треба було пройти ще два кілометри. Сотня Гаєвського мусила зайняти окопи на висоті 401 як резерв для центра. Солдати увійшли в окопи, побудовані ще за часів австрійсько-російської війни, з бліндажами і землянками, відновлені за теперішньої війни, польсько-української. Бійців Гаєвського повів на висоту 401 один із зв'язкових чотаря Винника. До окопів було кілометрів чотири, не менше. Поки дійшли, було вже по опівночі. Микола розставив секрети і велів сотні відпочивати в повній бойовій готовності. З польського боку час від часу чулася рушнична стрілянина. Відповідали рушниці, а часом і кулемети. На ранок готувався наступ новоприбулого куреня на перший ряд ворожих окопів, який наказано було зайняти будь-якою ціною, хоч фактично ніякої користі цей стратегічний маневр не давав.