— Ми їхали колись з вами в одному вагоні зі Львова до Кракова. Пам'ятаєте? Ви тоді їхали перший раз в армію і були ще в цивільному. Я пам'ятаю навіть вашу куртку. Я тоді пожалів, що така добра річ пропаде, дістанеться якомусь падлюці, а вона грошей коштує.
— Ви тоді про полон, про Махна оповідали? — пригадував Микола.— Але ви були з вусами, тому я й не пізнав вас зразу.
— Вуса зголив. На Кубані я їх відростив, а тепер вони мені не потрібні.
— Он ви хто! Тепер мені зрозуміле ваше питання, якою має бути наша держава, — сказав Микола.
— І якою?
— А як ви думаєте?
— Я думаю, що вона буде така, як австрійська, тільки трохи гірша.
— Як це розуміти? — спитав Микола.
— А от слухайте: хто стоїть на чолі держави? Колишні австрійські чиновники. Чого навчилися від австрійського уряду, те будуть запроваджувати в своїй державі. Значить, кому буде добре? Панам, попам, високим чиновникам. А селянин як жив півроку впроголодь, так і житиме далі. Чи за таку державу варто воювати?
Микола зрозумів, що тут не обійдеться порожніми фразами, що тут треба давати конкретні відповіді. А що він міг сказати? Що він сам знав про державу, яка тільки народжувалась, і в таких муках? І він так і відповів:
— Що можна сказати про державу, якої фактично ще нема? Коли ми зміцнимо її, тоді поставимо такий лад, який захоче народ.
Відповідь Миколи явно не задовольнила солдата.
— Ви кажете, будуємо державу українську. Ви маєте на увазі Галичину?
— Наразі так,— сказав Микола.
— А там, за Збручем? Хіба нас не повинно цікавити, що там діється? Адже там Україна. Чи не пора нам злучитись разом і будувати одну державу, а не дві?
Солдат, видно, пройшов добру школу. Чоло Миколи вкрилось потом від його питань і від його відповідей. Він відчував, що солдат сильніший від нього, що в солдата переконання певніші й міцніші.
— Росіяни будують нову державу: робітників і селян,— почав знову солдат.— Як ви думаєте, чи не по дорозі нам з ними? Вони б помогли. А самі ми нічого не зробимо.
Микола пригадав знов Лебеденка, який говорив про возз'єднання всіх земель українських в одну державу, основану на рівності всіх трудящих, "без холопа і без пана", але зараз не укладалось в його голові, як це здійснити практично.
Солдат, бачачи, що співрозмовник не може дати точних пояснень, змінив тему розмови.
До Тернополя поїзд прийшов тільки наступного дня вранці. З солдатом Микола більше не зустрічався і не говорив. Перед виходом він пошукав його очима, але даремно, той, видно, вийшов уночі на якійсь станції.
Поснідавши в знайомій молочній недалеко від вокзалу, Микола пішов до коменданта міста. Сотник Ни-кифорчук відправив його до штабу бригади, звідки він того ж дня виїхав у Кам'янку-Струмилову, де ще недавно учився в офіцерській школі. Там, у Кам'янці, формувався новий батальйон, який мав скоро відійти на фронт. Потяглись дні нескінченної муштри і безнадійної туги.
З Кам'янки-Струмилової наладив Микола зв'язок з домом; листи приходили досить часто, але жодного не було радісного, від усіх віяло безнадійністю і смутком. З листів батька він довідався, що сестра і брат не вчаться, бо нема де, середні школи закриті. "Це питання нас дуже журить, — писав батько,— бо роки йдуть. Зіна у розпачі, а я безсилий допомогти їй".
І ще одна журба не покидала батьків. Євген підростав, підходили його роки військової служби, а війні кінця не видно було.
Гаєвський, хоч зовні виглядав добре, був завжди слабого здоров'я. Учительська праця, та ще за австрійських умов, не була легкою. Він знав про стан свого здоров'я і, щоб не лишити сім'ю, в разі чого, без засобів до існування, як тільки одружився, застрахував своє життя і довгі роки ретельно сплачував страхові внески. Коли народилась дочка, він застрахував і її, щоб, коли виросте, мала хоч невеличке придане. Страхові суми, як на ті часи, були досить високі, але він акуратно сплачував внески до самої війни 1914 року. І ось прийшла війна, а з нею всі нещастя. В одному листі батько писав: "Напередодні розпаду Австрії я відібрав страховку, яку виплачував протягом багатьох років. Одержав я за себе і за Зіночку п'ять тисяч корон. За всі ці гроші я купив їй поганенькі мешти бо на кращі цієї суми не стало. Не знаю, як будемо жити,— писав батько далі,— надій на краще нема..."
2
З розпадом Австрії сто тисяч комісійних пана Смяловського, які він одержав від продажу лісу, як і п'ять мільйонів, що одержала за цей же ліс графиня, обернулися вмить у звичайні, нікому не потрібні папірці. Багатий ще вчора і незалежний, гордий на своє багатство шляхтич Смяловський обернувся за один день в бездомного старця. Одного понурого осіннього ранку він, як був, тільки у сорочці, штанах і капцях на босу ногу, невмиваний і нечесаний, притьмом прилетів на лісничівку. У всіх важливих життєвих випадках він біг на лісничівку,— зрештою, другого місця, куди б можна було піти зі своїм горем чи радістю, в лісі не було. Дід якраз виходив з дому і зіткнувся з ним на ґанку.
— Пане Яворенко, то правда? — спитав Смяловський, дивлячись виряченими очима на діда.
Дід глянув на нього і аж злякався: в такому стані він ще Смяловського не бачив. У пана був вигляд божевільного. Очі горіли неприродним, хворобливим блиском. Сиве волосся, яке він з боків зачісував на лисину і втримував на ній з допомогою якихось мазей, зараз
1 Мешти — туфлі.
спадало вниз нерівними космами, сині губи дрижали. Дід подумав спершу, що Смяловський п'яний, але ні, той тримався на ногах твердо.
— Про що ви? — спитав дід. Тепер він уже не підкорявся Смяловському, ліс був проданий, дід збирався переходити у власну хату в селі, і зараз йому хотілось підкреслити свою незалежність. Він сів на лавочку і спокійно дивився на переляканого гостя, чекаючи, що той скаже.
— Ви чули, що Австрія пропала? — спитав гість.
— Чув. Тепер тут українська держава,— відповів дід.
— Держава! — передражнив Смяловський.— Українська держава! Ха-ха-ха! — розсміявся він.— Ото мені держава!..
— Заспокойтесь,— сказав поважно дід. — Така держава, як і інші.
— А мої гроші? — спитав ні з цього ні з того Смяловський.— Вона мені поверне?
— Вона їх у вас не брала.