— Але ж ми самі взяли.
— Дурниці все це.
Роберт був старший від Миколи віком і життєвим досвідом, в багатьох випадках він був авторитетом для Миколи.
— Якби ми що зайве взяли і в нас відібрали, було б соромно, а так...
— Бачиш, нове військо,— сказав Микола, вказуючи на солдатів з червоно-білими опасками на рукавах.
, — Яка держава може без війська обійтись?
По вулицях уже ходили патрулі, купками тут і там лежало награбоване добро, відібране від солдатів, що хотіли забезпечити себе на ціле життя. Біля купок стояв караул з червоно-білими опасками. В одному місці це добро вантажили на вози їхньої казарми,— вони впізнавали по конях, тільки візники були інші.
Зайшли до казарми, щоб забрати свої дрібні речі, і поспішили на вокзал.
В казармі панувала повна анархія. В кухні більше не палили і не варкили, кухарі покинули своє кухарське добро і подались на вокзал, побувавши перед тим на складі. В канцелярії папери і документи валялись на підлозі, розкритий сейф лежав на боці, а під вікном у кутку, закривши лице руками, ридав ГГєцух. Коли увійшли Микола з Робертом, він опустив руки, і на них глянуло велике, червоне, заплакане, з опухлим носом і відставленою спідньою губою обличчя.
— Що сталось, пане фельдфебель? — спитав Микола, ніби не знаючи, що його вранці солдати побили.
— Все пропало,— простогнав ІГєцух,— Все життя пропало.
— Чому? Що ви кажете? Життя тільки починається,— сказав Микола.
— Австрії нема,— промовив крізь сльози П'єцух.
— Нема Австрії — буде Польща,— промовив, обурений словами земляка, Роберт.— Хіба не знаєте, що в Бєльську вже польська влада? Ви ж поляк!
— Такого, як Австрія, не буде,— фельдфебель безнадійно махнув рукою і знов заридав голосно, як дитина.
Хлопці вийшли. Вони мали враження, що П'єцух збожеволів. А становище П'єцуха було справді трагічне. До вчорашнього дня він був богом казарми, рота дрижала перед ним, він міг послати на фронт і помилувати, в залежності від того, хто скільки давав грошей. Під його рукою ходили завідуючі складами, ремісничі бригади, кухарі, візники, писарі. Весь цей народ залежав від нього і, щоб залишитись на теплому місці, з останнього тягнувся, а йому давав. І ось, прокинувшись сьогодні вранці, побачив, що він ніхто і ніщо. Насамперед його зразу ж зранку побили. І хто? Саме ті, що давали хабарі, кого він найбільше тероризував своїми вічними вимаганнями. За такий учинок, як побиття старшого чином, учора ще могли розстріляти, сьогодні ж посміялися б з нього, коли б поскаржився. Але це ще не все.
З падінням Австрії пропали її гроші, отже, вся готівка, яку він мав, також пропала. ГГєцуху було чого божеволіти, а таких п'єцухів в Австрії було немало.
На станції формувався поїзд для вчорашніх австрійських солдатів, що великою нетерплячою юрбою зібрались на вокзалі. Зчіплювачі вагонів у своїх брудних брезентових плащах, але з новими червоно-білими стрічками на рукавах, бігали по рейках, сюрчали, а невеличкий маневровий паровоз звозив в один ряд порожні вантажні вагони. За роботою зчіплювачів слідкували солдати. Прийшли вони з типовими солдатськими сундучками, старанно замкнутими висячими замками, а котрі встигли втекти від патрулів, ті ще й з вузлами награбованого у військових складах майна. Це майно вони вважали за найбільшу нагороду за свої три роки важкої, виснажливої війни. Кожен з них, господарюючи сьогодні в казенному складі, обмірковував, кому із членів своєї родини подарує якусь потрібну річ. Стельмащук, наприклад, готував для старшого сина мундир, для меншого — черевики. Із сукна думав пошити жінці пальто; для себе залишав цей мундир, що був на ньому. Він хоч і не цілком новий, але зроблений з добрячого матеріалу, ще із старих запасів, бо на складі тепер переважно були кітелі і шинелі кропив'яні, і, головне, тим був цінний старий мундир, що на ньому дві медалі за хоробрість. За медалі він колись двічі кров'ю заплатив, і вони були йому дорогі як пам'ятка. Зустрівшись з Миколою, він приязно усміхнувся.
— Ви що, з порожніми руками? — спитав Стельмащук.
В руках у Миколи був невеличкий домашній чемоданчик, у ньому дві пари домашньої білизни, мило, щіточка для зубів і більше нічого.
— Як бачите,— сказав він,— з чемоданом, а не з пустими руками.
— Ну, а в склад ходили?
— Ходив.
— І нічого не взяли?
— Нічого,— збрехав Микола.
— А де ж ваші зірки?
— Споров.
— Чому?
— А навіщо вони мені? Дала мені їх Австрія, її зараз нема, так навіщо мені ці зірки?
З В. Гжицький, т, 2
225
Стельмащук не знав зразу, що відповісти. Він глянув на свої медалі, і йому стало шкода себе.
— То як, ми задурно воювали? — спитав з жалем.
— Виходить.
— Я ж був два рази поранений!
— За це маєте дві медалі.
— Ви ж кажете, що вони нічого не варті?
— Коли б золоті, то ще, може, що й купили б, а срібло, воно ж дешеве, заледве кілька копійок варте.
— А честь?
— Від австрійських медалей не велика.
Стельмащук ще більше посумнів, але до кінця Миколі не повірив; йому здавалось, що земляк, коли б мав такі медалі сам, так зневажливо про них не говорив би.
— А як ви думаєте, більше воювати не будемо? — спитав по хвилині.
Микола задумався.
— Що вам сказати? Хотів би я бути поганим пророком, але мені здається, що воювати ще доведеться,— сказав він.
— Не може бути!
Стельмащук махнув рукою, йому про таке не хотілось і слухати.
Тим часом подано поїзд, і почалась дика, хаотична посадка у ці вантажні, не обладнані для перевозу людей, вагони. Біля кожних дверей скупчувалась зразу юрма, драбин і сходів не було, люди лізли, чіплялись за одвірки, зривались, падали, кричали; кому пощастило якось влізти в вагон, подавав руку товаришеві, і так поволі усі вагони заповнювались людьми в мундирах.
Микола сів у той вагон, де сидів Стельмащук, останнім. Не було навіть дуже тісно. На схід їхали переважно українці, менше поляки, а решта солдатів, що були в бєльському гарнізоні, стреміли на захід: то були чехи, словаки, мадьяри, німці. їх було менше, і вони від'їжджали пасажирськими поїздами, що йшли на захід досить часто, незважаючи на зміну влади.
Підвечір поїзд рушив. У вагонах люди заспокоїлись і повели розмову, спогади про походи, бої, пригоди, що за довгий час війни були у кожного солдата. В одному вагоні співали, і слова солдатської пісні, зливаючись зі стуком коліс, линули в ніч і обливали хвилями вагони, що тяглися за ними.