— А я не можу довше в своєму домі жити, розумієш? Не можу! Ти не знаєш, що мені коштувало те, що я виходила мало не щодня до тебе. Мати забороняла мені, вона била мене, а я все-таки йшла, бо любила тебе, бо мені важко не бачити тебе, бо я звикла до тебе. Мати пригрозила мені, що коли я ще хоч раз до тебе вийду, то вона піде на лісничівку до твоєї матері і скаже, щоб тобі заборонили зі мною зустрічатись. Ти питав мене вчора, що зі мною. Я не хотіла казати, не хотілось мучити тебе, досить, що сама мучусь. Сьогодні ти знаєш все і нічого не знаєш, бо слів замало; треба пережити те, що я переживаю щодня, щоб зрозуміти моє горе.
Дівчина розридалась.
— Чому ж ти мені про це ніколи не говорила? — питав стурбований Микола, обнімаючи її, заспокоюючи.
— А що б ти зробив? Чим допоміг би? — Вона дивиться на нього великими очима, і його пригноблює її погляд. — Я ось зараз звертаюсь до тебе, а що чую? — каже вона.— Що допомогти не можеш? Значить, не любиш!..
— Рідна моя, не бий мене так жорстоко,— благає Микола.
— Вже просишся? А коли б тебе били так, як мене, і не тільки словами, а пруттям, що ти привіз, жаліючи мою спину? Ти б побачив, як вона виглядає, ця спина! Що б ти тоді говорив? Ти ніколи не спитав мене, як я живу, чи, може, я голодна, ти тільки чекав моїх пестощів!..
Вона знов заплакала. Микола сидів мовчки, все нижг че згинаючись під її словами, що били без жалю по оголеному серцю.
Дівчина раптом схопилась з місця. Вона витерла хустиною очі, поправила плаття, готова йти.
— Я піду,— сказала вона вже спокійно.— Наговорила тобі непотрібних слів, але не жалкую, ти мусиш усе знати.
— Ти більше не прийдеш? — спитав Микола.
— А тобі більше нічого не треба, тільки щоб я приходила? Ех ти, паничу! — в словах дівчини промайнула тінь ненависті.
— Чому ти така жорстока сьогодні? — мало не закричав Микола, не сподіваючись такого удару. Він був тим страшніший, що майже заслужений.
— Не жорстока, ні. Після того, що вчула від тебе, друга ніколи не прийшла б, а я, може, й прийду ще. Коли — не можу сказати, але прийду. Тепер уже знаєш, як мені важко приходити.
— Дай хоч раз поцілую, Ксешо!
— Ні, сьогодні ні. Іншим разом.
Вона повернулась і пішла не оглядаючись. Микола закам'янів на місці. З відходом дівчини в душі його померкло сонце. Це був перший понурий день серед усіх сонячних днів короткого кохання. Микола подумав чомусь, що це й останній день його щастя.
7
— Треба, сину, просити в пана Смяловського відпустки на два тижні та й перевозити з Дмитром снопи з поля, поки погода,— говорив батько до Миколи одного серпневого ранку,— Геньо береться до цієї роботи, але яка ще в нього сила! Він тільки може кіньми правити, але накладати снопи на два вози для нього заважко.
Микола охоче погодився, йому треба було зараз доконче якоїсь важкої роботи, щоб відвертала його увагу від усього того, що сталось. Після останньої зустрічі з Оксаною в лісі він і не заходив у ті місця, де ще недавно нетерпляче чекав на неї. Він перший раз у житті поцілував тут, в цьому лісі, уста дівочі, п'янів від поцілунків і був безмежно щасливий, не уявляючи навіть, що це щастя може скінчитись, що його може щось затьмарити. А проте скінчилось, і так несподівано, і так скоро... Микола не вірив, що воно могло скінчитись назавжди. Він був певний, що дівчина вернеться, як був безумовно певний, що вона його любить. Справа тільки в часі. Але що, коли вона прийде і поставить питання прямо? "Одружусь",— вирішив раптом. Подумав хвилину, і самому стало смішно. В двадцять років заводити сім'ю? В його родині чомусь так рано не женились. Із чотирьох дядьків тільки один був одружений. Як же на нього будуть дивитись домашні — батько, сестра, брат? А що буде з навчанням, з усім майбутнім життям? Ні, це відпадало.
"Ось що! — знайшов він раптом.— Треба заручитись. Зробити офіціальні заручини". Він має перстенець, який йому подарувала мати після закінчення гімназії,— золотий перстенець з ізмарагдом, що символізує щастя родинне. Цей перстенець він накладе їй на палець. Але треба добитися згоди батьків. Як же це зробити? Вирішив діяти через сестру. Вона хоч і насміхається з його закоханості, але любить його і, певне, охоче буде клопотати за нього перед матір'ю, ну, а мати — перед батьком.
З такими думками зайшов Микола до Смяловського. Той лежав на кушетці і читав книжку.
— Що пан читає? — спитав Микола, привітавшись.
— "Графа Монте-Крісто" Думаса-ойца,— відповів по-польськи пан. Ім'я автора книги Дюма він вимовляв так, як було написано, тобто Думас, з польським наголосом на другому складі від кінця слова,— Дуже я люблю обох Думасув, ойца й сина,— додав пан, показуючи на етажерку, де в гарних оправах красувалися твори обох Дюма в польських перекладах. Тут були: "Три мушкетери", "Двадцять літ пізніше", "Королева Марго" і "Дама з камеліями" Дюма-сина.
— Читав пан? — спитав Смяловський.
— Не читав "Королеви Марго".
— Можу позичити.
Микола подякував, сказавши, що тепер не має часу, бо починається возовиця і він буде зайнятий у полі.
Довідавшись, чого прийшов Микола, пан відразу дав згоду на відпустку, проте з застереженням, що дні відпустки не будуть оплачені. Микола був готовий до цього, отже, не просив і не заперечував.
— Кеди пан хце м'єць урльоп? 1 — спитав Смяловський.
Микола сказав, що із завтрашнього дня. Пан погодився.
— Ванда! — крикнув він до кухні.
— Чого вам? — почувся звідти приємний жіночий голос.
— Дай-но вина і дві чарки! Почастую вас вином власного виробу, з малини,— сказав він, звертаючись до Миколи,— Колір прекрасний і смак непоганий. Одна вада, що трохи моложаве. Для людини молодість — це добра річ. Ось ви ще таке молоде вино, що бродить. А для вина потрібно довший час, щоб стати добрим. Спробуємо, яке є.
До кімнати ввійшла з тацею, на якій стояла пляшка і дві чарки, молода гарна жінка. Це й була Ванда, яку він кликав з кухні. Пан привіз її недавно звідкись як домашню робітницю, а потім зробив її своєю нешлюбною жінкою, і зараз вона вже була вагітна. їй було років з двадцять п'ять, не більше. Беручи на увагу, що йому йшов шістдесятий, то різниця віку була солідна, і вона служила приводом до частих посмішок, на які, зрештою, пан Смяловський не звертав уваги. Це був тип, який міг іти крізь юрму людей, як крізь мряку, не помічаючи її. Це була одна порода з графом, що побив колись Івана Думу. Той, наприклад, виходячи на вулиці Львова з екіпажа, кричав, як у лісі: "Гоп-гоп", поки його лакей не показувався з палацу, що стояв в п'ятдесяти кроках на горбку, оточений зеленню, і не збігав униз — забрати його валізку, що важила всього кілька кілограмів. А цей підпанок також не визнавав людей не свого кола, хоч, властиво, сам ні до якого кола не належав.