Смяловський повірив і передав це як найновішу сенсацію. А по суті, він не був такий дурний і неосві-чений. Якусь школу він все-таки закінчив і книжки читав.
Микола розповів йому, що чув від одного пораненого солдата, який, заблудившись, проходив лісом, що сподіваються нової революції і аж після тої другої революції війна буде закінчена.
— Яка ще революція? — тут не повірив пан Смяловський.— Уже зняли царя, чого їм ще треба?
— Цього я не знаю,— сказав Микола.— Поранений говорив, що солдати вимагають розподілу поміщицьких земель.
— Хай би собі йшли в Росію і там робили, що хотіли,— сказав пан Смяловський.— А чого вони тут хочуть?
— Але я головного не сказав,— промовив Микола, вигадавши нову версію.— Солдат той говорив, скоро війська російські відступлять до передвоєнних границь і сюди повернеться Австрія.
— Коли б швидше! — зітхнув пан уповноважений. Настрій його, що був зіпсувався, знов покращав. Ско-риставши з цього, Микола попросив дров.
— Дядькові у селі нема чим палити,— сказав він.— Я прошу в рахунок моєї платні відпустити мені хуру дров.
— Прошу дуже, беріть купу, яку там хочете, а вартість її я з платні вирахую. Чому мені дід не сказав? Я давно дав би.
— Дідові прошу не говорити, я хочу від себе зробити подарунок,— попросив Микола, боячись, щоб пан колись не проговорився.
— А, так? Не скажу. Це, певне, перший самостійний подарунок із зароблених грошей? — спитав, приязно посміхаючись, пан Смяловський.
Микола кивнув головою.
— Дуже гарно з боку молодої людини,— похвалив пан уповноважений.— Куди ви зараз? — спитав він, коли було закінчено про ліс.
— Думаю піти пообідати,— сказав Микола.
— Ходімо разом.
Залишатись на зрубі пан побоявся, думка про солдата і нову революцію його турбувала.
— Коли ви бачили того солдата? — спитав пан несподівано.
— Учора,— збрехав Микола, не моргнувши.
— І часто вони ходять, ті солдати?
— Щоб часто, то ні, але ходять. Недавно я бачив черкеса в бурці і папасі, проїжджав через зруб. Я сховався, бо сам його злякався, — брехав далі Микола.
Це нагнало доброго страху на пана Смяловського, і він поквапно пішов додому, тягнучи за собою Миколу, який тепер був певний, що на зруб пан не скоро прийде.
Як легко було брехати панові, так важко було говорити неправду дідові, якого Микола дуже любив. Одначе сказати правду, на його погляд, було неможливо. Вирішив попросити коні в діда і завезти дядькові дров, але небагато, а так, щоб йому вистачило на деякий час, а решту завезти Оксані. З цим підійшов до діда. Дід дав коні без жодного слова, хоч був здивований, що брат так швидко спалив привезені йому недавно дрова. Однак подумав, що брат із подвір'я продав дрова, щоб випити.
Другого дня вранці Дмитро, якого Микола втаємничив у свої справи, завіз один віз дров Оксані і один дядькові. Тепер Микола нетерпляче чекав появи в лісі дівчини, певний, що вона прийде ще хоч раз подякувати йому.
Вона прийшла того ж самого дня. Микола побачив її здалека на дорозі і пізнав по особливій легкій ході. Все було прекрасне в цієї дівчини, навіть хода. А може, це тільки здавалося закоханому? Хотів бігти назустріч, подякувати за те, що прийшла, хотів сказати, що цілий день нудьгував, думав про неї, але не побіг і не сказав нічого. Чекав, доки вона перейшла рів, тоді вийшов їй назустріч.
— Я була певна, що вас ще застану,— сказала Оксана, вітаючись.— Серце чуло. Мати не хотіла пустити, боялась, що пізно, але я пішла. Хотілось подякувати вам за вашу доброту. Ви врятували мою спину від щоденних нош та таких тяжких, що ой!
Микола притримав у своїх її руки, маленькі, гарячі, огрубілі від щоденної селянської праці і тим миліші йому. Радий був вкривати їх поцілунками, але стримувала його хлоп'яча соромливість.
— Про вас правду казали, що ви добрий,— промовила дівчина.
Микола почервонів.
— Ця доброта мені не багато коштує,— сказав він, з жалем випускаючи руки дівчини.
— Можливо, але я знаю, яке це має значення для мене, для нас,— промовила вона серйозно.
— Може, не будемо про це говорити? — спитав Микола, якому справді неприємні були перебільшення його доброти і послуг. Він почував, що його вчинок хоч і хороший, проте не цілком чесний,— недаремно ж він не може про це говорити вдома, серед найближчих.
— Коли не боїтесь,— продовжував він,— то, може, підемо та сядемо на зваленого дуба недалеко звідси. Сіли б на землю, та роса падає, можна простудитись.
— Нічого, я не боюсь, — сказала дівчина.
Микола взяв її за руку, і вони пішли до зваленого дуба. Це був, властиво, тільки невеличкий, може, три-, чотириметровий обрубок дуба, який, падаючи, розколовся в комлевій частині, і ту частину лісоруби залишили. Над колодою змилувалися трави і лісові квіти, обгорнули її, залишивши тільки верхню частину сонцю. На цю дубову спину сіли молоді люди. На зрубі уже синів туман. У верхніх його шарах, збившись з дороги, блудив місяць. Із лісу, нагрітого за день, віяло теплом. Раптом закричав десь близько пугач.
— Ой, страшно,— прошепотіла дівчина, мимоволі тулячись до Миколи.
— А казали, що нічого не боїтесь! Не лякайтесь, це дуже симпатична і надзвичайно корисна пташка.
— Ні, вона нещастя ворожить.
— Тільки не нам,— заперечив Микола, обнімаючи тонкий стан дівчини. Оксана не протестувала.
Молоді люди посиділи так кілька хвилин, не розмовляючи, заслухані в мову власних сердець. Рука Миколи мимоволі задрижала, і дівчина легенько відсторонила її.
— От би нас хто побачив, — було б про що поговорити в селі,— промовила усміхаючись.
— Не мав би нічого проти, хай би говорили.
Оксана підняла на нього очі. Що він хотів цим сказати? Микола не пояснював. Він тільки сказав, що таких вечорів, як цей, небагато, мабуть, в житті людини і що саме вона, Оксана, зробила його таким прекрасним.
— Я щасливий,— шепотів він.— Мені так добре, так дуже добре! А вам? — спитав несміливо.
— І мені, — промовила тихо дівчина.
На узліссі відізвався раптом соловей. Спочатку несміливо, ніби пробуючи голос, потім все частіше і густіше полились трелі маленького співака, наповнюючи чарами і так переповнену ними по вінця синю травневу ніч.
— Ходімо,— промовила раптом, прокинувшись від мрій, дівчина.— Додому далеко, і мати буде турбуватись.