Над селами чорною хмарою нависла тривога. День з ясного зробився понурий, здавалось, що ніколи не блисне сонце.
— Ходім швидше звідси,—просив Євген,—тут страшно.
І справді, було страшно. Хлопці прискорили ходу і через кільканадцять хвилин спинились перед стіною густого грабового лісу. Це володіння графа Борковсь-кого.
Дорога пішла спершу вгору узліссям, звідки ще було видно село, куряву від возів, чувся тривожний гамір. Нарешті і він затих, як тільки хлопці заглибились у ліс. Відразу повіяло приємною прохолодою, запахло знайомою лісовою вологістю, повіяло терпким запахом торішнього бурого листя, грибницею. Брати зітхнули на повні груди.
— Спочинемо? — спитав Микола.
— Можна трохи,— погодився Євген.
Брати знайшли два суміжні пеньки і посідали. У лісі панувала якась урочиста тиша.
— Про що ти думаєш? — спитав Микола брата, що посумнішав раптом, опустивши голову.
Євген стрепенувся.
— Я думаю,— сказав він по хвилині,— які нещасливі ці люди, що їх оце поженуть на війну.
— Велике лихо впало на народ, — промовив, зітхнувши, Микола.
— Уяви собі: прокинувшись уранці, вони ще нічого не знали,— продовжував Євген снувати вголос свої думи.— Кожен з них мав якісь плани, принаймні на один день. Тепер жнива, кожний збирався на роботу, чи на свій шматок поля, чи на панський лан. Усякий кудись прямував, і ось раптом кидай, людино, все і йди невідомо куди, і вже ніхто з них не знає, де сьогодні буде спати, що буде їсти...
— А скільки з них не повернеться ніколи! — вставив Микола.— Скільки стане каліками! Ще добре, коли той, що повернеться, знайде вцілілу хату і її мешканців А що, коли ворог вдереться в край і знищить його, сплюндрує, попалить села, збурить міста? Так уже не раз було і за часів татарщини, і пізніше. Тоді в полон брали навіть жінок і дітей, а потім із дітей яничар виховували.
Євген стрепенувся.
— Не може бути, щоб до нас ворог дійшов! — сказав він переконано.— Де-де та Сербія! А крім того, Австрія більша за неї, і вона переможе.
— Ти так думаєш? — засумнівався Микола.
— Я певний.
— А що таке ворог?
— Як-то що? Ти ж знаєш!
— Я то знаю, а хочу чути, чи ти знаєш?
— Ну, от Сербія — ворог?
— Ні.
— Чому?
Євген не міг зрозуміти.
— Чекай, я поставлю питання інакше,— почав Микола.— Поляки — вороги наші чи ні? Як ти думаєш?
— Вороги.
— Чому?
— Не дають нам, українцям, розвиватися, сидять в усіх урядах, не дають нам ходу.
— Хто не дає розвиватись? Наші сусіди Майовський чи Марцінів?
— При чому тут Марцінів? — здивувався Євген, не розуміючи, куди хилить брат.
— А хто?
— Пани, що сидять у Відні, у Львові, графи там усякі, ксьондзи.
— Отож-то! Вони і є наші вороги, а не Марцінів. Антін Майовський був твоїм найбільшим приятелем у дитинстві, так же? Разом гуси пасли. Який же він тобі ворог?
— То правда.
— Бачиш, те саме і з сербами. Властиво, ще гірше. Ні я, ні ти, ні наші батьки, ні наші селяни сербів в очі не бачили. Вони, так як ми, хотіли розвиватись, а їм не давала ходу Австрія, вони й обурились проти неї. Усю Австрію вбити не могли, то вбили її цісаря чи наслідни-ка. Ось як стоять справи.
Євген розгубився і не знав, що казати.
— Ти говорив напочатку, що ворог може вдертися до нас. Ти мав на увазі сербів? — спитав по хвилині.
— Я вже казав тобі, що серби бувають різні, як бувають різні українці, поляки, росіяни, німці. Ясно, що всі вони мають своїх майовських і марцінових... Але... тобі ще, мабуть, цього не зрозуміти.
Микола в гімназії належав до таємного гуртка, що складався із гімназистів старших класів. Цей гурток ставив собі за мету підвищувати політичну освіту своїх членів. Гуртківці мали досить велику бібліотеку, що містилась у помешканні голови гуртка. Гімназист-голова, кінчаючи гімназію, передавав головування і помешкання з бібліотекою молодшому. Так воно тягнулося десятиліття. В бібліотеці, крім української класики, були деякі праці Маркса і Енгельса в перекладах на українську і польську мови, Дарвіна, брошури українських письменників Франка, Павлика і Драгоманова, книги польських прогресивних письменників-демократів, взагалі твори, офіційно заборонені в гімназії. Кожен гуртківець мав обов'язок раз на рік підготувати і прочитати в гуртку реферат на літературну або політичну тему. Після реферата йшли обговорення, дискусії. Частина гуртківців виносила велику користь з приналежності до гуртка, більшість же трималась його тільки заради самої романтики підпілля, заради таємничості усієї справи. Микола не належав до керівного ядра, але читав книжки і акуратно відвідував збори. Прочитавши в п'ятому класі "Боротьбу віри з наукою" Дреппера, він став завзятим атеїстом, а наслухавшись рефератів про додаткову вартість, про діалектику природи, а вдома пі# час вакацій — різних соціалістичних гасел від дядька Віктора, студента віденського лісного інституту, Микола вирішив, що він соціаліст. Одначе у нього не було ще глибокого розуміння цієї великої ідеї. І саме це було причиною, що він так і не закінчив як слід розмови з братом, бо не міг докладно пояснити, чому виникають війни і чому одні люди примушують інших воювати і умирати на війні, а самі залишаються збоку.
— Ну що ж, ходімо,— сказав Микола.
Євген негайно погодився. Він ніколи не перечив старшому братові і дорожив його дружбою.
4
Лісничівка, до якої поспішали хлопці, лежала серед невеличкого чотиристаморгового 1 лісу, що належав зубожілому польському графові, після смерті якого управління рештками майна перейшло до рук кузена його вдови, шляхтича Смяловського, пияка і скандаліста, людини без професії і певних занять. Він поволі доводив усе господарство до повного занепаду.
Щоб зрозуміти, що собою являла лісничівка та її мешканці того часу і яке значення вони мали для родини Гаєвського, треба про це розповісти докладніше.
Лісничівкою називались два житлові будинки: стара, крита соломою, ліплянка, що складалася з трьох кімнат,
1 М о р г — 0,5 га.
кухні, комірки, сіней і ганку, в якій починав свою службу лісничого і уже дослужував сороковий рік дід Миколи та Євгена, батько їхньої матері Іван Яворенко, і новий будинок, цегляний, недавно побудований, куди мала переселитись із старої ліплянки родина Яворенків і яку несподівано зайняв шляхтич Смяловський. Між цими двома домами виникла і тривала тепер прихована війна. Перед старою лісничівкою росли три величезні груші. За будинком був невеличкий сад, збоку до нього тулився город, за городом — пасіка. Навпроти дому оддалік стояла велика кам'яна стайня, у якій дід тримав четверо коней, кілька корів та свиней. В ній доживав віку і старий кінь Смяловського. В одну лінію із стайнею стояла стодола, за стодолою — тік і другий город, на якому сіяли звичайно коноплю. Проти стодоли — комора, за коморою кошниця на кукурудзу. В одному куті пасіки стебник для зимівлі бджіл, в другому, під грубезним дубом, невеличка дерев'яна хатка пасічника з віконечком у ліс і дверима на пасіку, що називалась будкою. Оцю будку і облюбували собі дідові сини для житла під час вакацій. В ній і застали їх племінники Микола й Євген.