Якось бичатники, що приїжджали щодня за лісом, привезли лісорубам пошту. Серед неї був лист до Шес-такова від його батька. Побачивши листа, він так зрадів, що аж сльози стали йому на очах. Шестаков був неписьменний, як і багато солдатів у той час. Він обережно поклав листа в кишеню гімнастьорки і продовжував роботу, не перестаючи думати, вгадувати, що там, у цьому листі... Час від часу Шестаков обережно виймав листа, дивився на рядки адреси, на марку, яку слинив своїм язиком його батько, і ця марка була така близька йому, що хотілося її поцілувати.
На питання товаришів, що пишуть, відповідав коротко, уривчасто, що листа не читав ще. І тільки по роботі, вдома, попросив Лебеденка прочитати йому, що пишуть, але так, щоб не всі чули, на самоті.
Лебеденко прочитав. Лист починався, як і багато інших солдатських листів, довгими привітаннями та різними побажаннями. Далі батько повідомляв, що жінка Шестакова пустила собі на квартиру австрійського полоненого і живе з ним, не криючись. У першу мить солдат не повірив, думав, що знову з ним жартують, одначе на лиці Лебеденка побачив співчуття. Обвів поглядом усіх товаришів. Вони, видно, догадались — лиця їх зробились суворими, зосередженими. І солдат при всіх гірко заплакав. З того часу вже ніхто з нього не жартував, і не згадував про це нещастя. Може, кожен з них згадував свою дружину? Хто може знати? 'Досить того, що такі жарти припинились.
15
Після розмови першого дня в лісі Миколі замало було вечірніх концертів у кухні. Йому хотілось одержати відповіді на питання, що засіли в його юній душі, питання, порушені солдатом, що заходив до Антошки,, ї ось цими солдатами. Він був певний, що відповісти на них може тільки Лебеденко. Микола довго шукав нагоди поговорити з ним віч-на-віч, а все не вдавалося: солдати завжди тримались разом, видно, такий був наказ командування, а може, просто не було потреби їм розходитись. Все ж нагода трапилась.
Був день народження Кості Надарашвілі. Того дня товариші звільнили його від роботи в лісі, Миколина мати спекла для нього пиріг; молодий солдат хотів угостити компанію вином, але вина поблизу не було, треба було йти до міста. За вином взявся піти до міста Микола, але з умовою, що з ним піде Лебеденко з рушницею. Тоді ходити одному цивільному було небезпечно, по дорогах часто сновигали поодинці і групами військові піхотинці і вершники. Недалеко від лісничівки стояла частина "дикої" дивізії у величезних папахах і бурках, не виданих в Галичині, і наводила жах на населення самим своїм виглядом. Отже, бажання Миколи, щоб його супроводжували, було виправдане. Лебеденко охоче погодився, і хлопці пішли. Лебеденко з рушницею, як він казав, на всякий випадок.
Дорога до містечка йшла увесь час лісами. Хлопці минули свій ліс, перейшли по камінні невеличку лісову річку і подались угору> в Будаиівський ліс. Дорогу цю, хоч і важку, вибрав Микола навмисне, щоб не зустрічати людей. Отут, у дорозі, на самоті, Микола поставив перед солдатом свої питання.
Лебеденко бачив уже на початку дороги, що хлопець нервує, неначе збирається про щось говорити і не може почати, а проте не думав, що розмова буде саме на таку тему.
— Чому ти про це питаєш? — здивувався солдат.
— Хочу знати. Мені соромно, що я досі нічого не знаю, соромно, але я не винен.
Очі Миколи були такі по-дитячому правдиві, що Лебеденко не сумнівався в його щирості.
— Пробачте, хотілось би знати хоч трохи про революцію дев'ятсот п'ятого року. Ви, мабуть, добре про неї знаєте.
Лебеденко усміхнувся.
— Ось про віщо ти! Добре, тож слухай.
І Лебеденко розповів Миколі про жорстоку експлуатацію, яка панує в Росії, про війну з Японією та її безславний кінець. І нарешті про Дев'яте січня 1905 року, про розстріл мирної демонстрації петербурзьких робітників, що йшли з петицією до царя.
— Цей розстріл і був початком першої російської революції,— закінчив Тарас Іванович.
— Ви були там? — спитав Микола.
— Ні, я був тоді в Харкові. З того дня почався революційний рух, який охопив усю Російську імперію. Питаєш, що таке революція? В усіх містах і містечках почались масові страйки, на всіх заводах і фабриках робітники кинули роботу. Стали заводи і фабрики. Стали навіть залізниці, пошта. Я працював тоді на великому паровозобудівному заводі "Гельферіх-Саде". В потоці багатотисячної робітничої маси я йшов на демонстрацію. В кінці Петінки — є така вулиця в робітничому кварталі міста — нам перегородили дорогу кінні поліцаї. Почалась бійка. Робітники розібрали брук і закидали поліцаїв камінням, а за те дістали кулі. Почалась перестрілка. У багатьох робітників були револьвери. З'явились поранені. Поліція відступила, щоб загородити нам дорогу на Московській вулиці. В сутичці я розбив голову поліцаєві, а сам був поранений. У такому стані забрали мене в тюрму. Решту демонстрантів розігнали козаки, викликані губернатором. Почались масові арешти в місті. Величезна, багатркорпусна і багатоповерхова, обнесена високим муром тюрма на Холодній горі була наповнена демонстрантами. Потім суд, після якого багато наших товаришів потрапило в Сибір на каторгу; я відсидів рік.
— А як же по селах? — допитувався Микола.
— По селах також почались заворушення. Селяни палили маєтки своїх поміщиків, палили садиби, скирти збіжжя на полях, руйнували машини, інвентар, ділили поміщицьку землю.
— Значить, це правда?
— Що саме?
— Що ділили землю?
— Ділили, та не доділили. Прийшли і на села загони солдатів та козаків, викликані поміщиками, побили селян, проводирів вивезли в Сибір, частину відправили в тюрми і таким способом встановили "порядок".
Лебеденко замовк; мовчав і Микола.
— Скажіть, чи може бути, щоб тепер землю ділили?
— Не розумію, що ти кажеш,—промовив солдат.— Коли мають ділити: сьогодні, завтра?
— При вашій, російській владі. Наші поміщики повтікали до Австрії, їхня земля тепер нічия.
— Так ти зрозумів! Ні, такого зараз не буде. Треба нової революції, щоб це зробити. Якщо ділити, то в усій Росії, не тільки в Галичині. А до цього царський уряд не допустить, бо він складається з поміщиків і сам цар поміщик. Розумієш тепер?