— Не в цьому справа,— промовив Микола, не відриваючи від неї закоханих очей.— Я боюсь дістати облиз-ня, я хворобливо боюсь показатись смішним перед жінкою, яку люблю. Я мусив би бути певним, що і мене кохають так же палко, а без того я не хотів рискувати.
У цей час із рук Таїси Сергіївни випала книжка. Микола і Таїса одночасно нагнулись для того, щоб підняти її з землі, і їх обличчя випадково зіткнулись. Тепло обличчя молодої жінки пройшло немов електричним струмом по тілі парубка, він зовсім втратив самовладання.
— Пробачте,— промовив.
— Нічого. Скажіть, ви досі не знаходили жінки, яка б вас палко любила?
Микола мовчав.
— Чого ж мовчите?
— Знаходив,— відповів по хвилині.— Знайшов, але випустив із рук, дав ухопити її іншому.
— Це вам не робить честі.
— Знаю, тому не хочу, щоб мені зробили це саме вдруге.
Таїса Сергіївна вдала, що не розуміє, про що саме йде мова.
— Ходімо,— сказала раптом, встаючи з лавочки,— мені пора.
Микола видивився на неї, "В чому справа?"
— Може, ви ще хочете посидіти, то залишайтесь, я сама піду.
"От тобі й домовились",— подумав Микола.
— Чого ж так поспішаєте? — спитав.
— Пізно, вже сонце сідає, а вдома мати сама і нездужає. Ви залишаєтесь?
— Чого б я залишався? Якщо не перечите, піду з вами.
— Ходімо!
Сонце дійсно вже сідало. З-поміж дерев виривався пучок скісних променів і бив їм у вічі, доки не закрили його дерева густіші в кінці парку.
Вийшовши на край алеї, побачили, як могутнє світило спускалось за обрій. Видно було вже тільки невеличкий сегмент, подібний до коцюби, який на очах зменшувався і за мить зник за лінією обрію. Над тим місцем, де сховалось сонце, з'явилась зеленаво-рожева смужка — хмаринка, якої не видно було досі. Вище неї показалась друга, синяво-фіалкова, обидві з позолоченими краями, і скидались ті дві хмаринки на двох зо-лотокрилих ангеликів з картини якогось із середньовічних італійських художників. Але й цей образ тривав хвилину. Золото погасло на краях хмаринок, і вони розтали, як фарба у воді, надавши тій частині неба сіро-мутного кольору.
У той час, коли на небі зникали останні барви, в серцях двох людей, що стежили за їх грою, укладались вже ясні для обох, дуже подібні почуття. Жінка, що стояла поруч з чоловіком, також стужилась за пестощами і ласкою.
Вона була молода і мала право на життя. В її спраглій уяві пролинули зараз можливі образи спільного життя від буденних до святково інтимних з цим-от чоловіком, що стояв біля неї і дивився невидющими очима в далечінь, бо і в його душі бриніли такі ж самі мотиви чарівної пісні кохання.
Звичайно, вона б нізащо не призналась, про віщо думала зараз. А чи відкрив би він їй свої думки?
Микола повертає голову до жінки і читає в її очах, вгадує з їх блиску, яким буде вирок, якщо він скаже, що любить її, що обожнює її, що хотів би з нею в парі пройти решту життя.
І він ^арешті каже їй про це. Говорить швидко, боячись, щоб не перервала його мови запереченням.
Але вона слухає уважно. Кожне його слово щільно лягає в її свідомість, як листок на листок в цікавій книжці.
Микола мовкне і чекає. Таїса деякий час вслухається в голос свого серця, потім кладе руку на плече Миколи, і він читає в її очах відповідь на свою палку, щиру мо-6у, відповідь, якої прагнув.
З того пам'ятного дня і часу Таїса Сергіївна стала змістом Миколиного особистого життя. Без неї уже не міг обійтися. Після денної праці в своєму кабінеті вечорами біг до неї, ніс їй свої думки, свої радощі і страждання, свою гарячу любов. Іноді вечорами вона заходила до нього. Тоді вгощав її як добрий господар, і обоє тішилися ілюзією подружнього життя і щастя.
— Коли ж ми нарешті перестанемо ходити одне до одного в гості? — питав Микола.
— Потерпи, коханий, скоро,— відповідала молода жінка,— скоро.
2
Інститут імені Шевченка влаштував в одному із своїх залів постійну виставку творів українських радянських письменників. Виставка називалась "Сто найкращих" і була присвячена десятиріччю української радянської літератури. Кожному із ста письменників був виділений окремий стенд, де під склом лежали твори у вигляді окремих книг у різних виданнях, оповідання, друковані в журналах, переклади з чужих мов. У Гаєв-ського, крім власних, було кілька книг, перекладених з польської мови. На стенді зібрано також критичні статті і рецензії на книги письменника. Для декого із ста були замовлені портрети. З Гаєвського написав портрет старий художник Панькевич, що, як і Микола, не захотів жити під панською Польщею і перейшов на Радянську Україну. Він чув, що ні в одній державі в світі не ціниться так високо мистецтво, як у нас, в Радянській державі, і не пожалів, що приїхав. Для нього, уже старої на той час людини, було створено всі умови для праці. Його, самітного чоловіка, поселили в окремій кімнаті при музеї на Університетській гірці, він отримав замовлення на кілька копій з оригіналів великих художників, чиї полотна зберігались в музеї; тепер же художник працював над портретами радянських письменників, за що держава платила йому солідні гонорари.
Першим, кого захотів малювати Панькевич, був Гаєвський. Художник сам вибрав його зі списку, як свого земляка. ї ось Микола ходив щодня на сеанси в кімнату при музеї на Університетській гірці, а звідти ішов на Клочківську до Тасі. яку мусив щодня хоч здалеку побачити.
Одного разу, проходячи через площу Дзержинсько-го, він зустрів Тараса Івановича Лебеденка, якого вже дуже давно бачив. Тараса Івановича довго не було в Харкові — виїжджав на Кавказ лікувати своє серце і високий тиск крові.
Від останньої зустрічі, яка відбулась, як встановили друзі, більше року тому, Тарас Іванович дуже змінився. Він постарів і ще поповнішав. Перехід від безпосередньої праці біля верстата на керівну роботу, переважно сидячу, негативно вплинув на стан здоров'я Лебеденка, і зараз, при зустрічі з Миколою, він поскаржився на це.
— Знав би, що таке зі мною скоїться, не пішов би з заводу, — говорив він.
— Може, не так сидяча робота, як ви кажете, а війна, окопи, голод і ота іспанка підкосили ваше здоров'я,— сказав Микола.— В уряді тепер багато колишніх робітників, та не всі ж вони хворі тому, що перейшли на "сидячу" роботу.