Вирішила, що при першій зустрічі поставить питання руба: хто він і що,— рівночасно спитає декого з нових знайомих, якщо з них хтось ще лишився на волі, коли правду говорили ті робітники про арешти.
Так міркуючи, опинилась на Старо-Московській вулиці і пішла нею вниз. Вирішила вернутись додому і напастися на чоловіка й Квашу, що не сказали їй про те, що собор зруйновано і архієпіскопа заарештовано, адже не могли цього не знати.
Не доходячи до моста, побачила здалека Гаєвсько~го? який ішов напроти і також входив на міст з протилежного боку. Дійшовши до середини моста, зупинився і задивився на річку. Він думав, видно, про щось веселе, бо по обличчю блукала, мов золота мушка, легенька посмішка. Зої Іванівни він не бачив і навіть, коли стала біля нього, не звернув уваги. Вона чекала, поки він відверне зір від ріки. Нарешті Микола стрепенувся, підняв голову і зіткнувся з нею. Почервонів і в першу хвилину подався усім корпусом назад, але швидко опанував себе і, здійнявши капелюх, поздоровкався.
— Що ви тут робите? — спитав.
— Те, що й ви. Дивлюсь на воду і думку думаю.
— Чому я не риба, чому не плаваю?
Жарт розрядив атмосферу, і колишні близькі фізично люди заговорили по-людському.
— Ви не дуже зайняті? — спитала Зоя Іванівна.
— Не дуже.
— Може, відпровадите мене трохи, копу літ не бачились.
Микола погодився.
— Ви виросли за той час,— сказала не то з подивом, не то з жалем.
— На скільки сантиметрів? — обернув у жарт її репліку Микола.
— Ваша книжка мені сподобалась.
— Дуже тішусь.
Звернули на площу Руднєва. Недалеко звідси мешкала Зоя Іванівна. В скверику, який переходили, запропонувала сісти на лавочку.
Сіли.
— Що ви зараз робите? — спитав Микола.— Служите десь, працюєте?
— Працюю, але не служу.
— Що ж ви робите, коли не секрет? Зоя не відповіла.
— Спекулюєте?
— Ні, не спекулюю. В церкву ходжу.
— Ви — в церкву? Жартуєте. Що ж ви там робите? Культурно-масову роботу проводите чи молитесь?
— Молюсь.
Жартівливий тон Миколи пропав. Йому зробилось жаль цієї неврівноваженої жінки. Він не знав, що далі говорити, як реагувати на її мову.
— Ви відкинули мою любов, і я пішла шукати заспокоєння в церкві.
— Невдале вибрали місце.
— То вже видно буде.
Миколі стало раптом страшно нудно. Що б він дав, щоб не сидіти тут з цією жінкою! Але встати і піти було совісно.
— Не будемо про це,— почав він.— Ви вільні поступати, як вам подобається. Я просто був здивований, не знавши за вами релігійності.
— Ви б хоч спитали, в якій церкві я молилась.
— У якій же?
— В українській автокефальній.
— В найбільш контрреволюційній?
— Чому?
— Того не знаю, але чув, що главарів її, в тому числі і архієрея, вивезли.
— Хіба вивезли?
— А ви й не знали?
— Ні, бо я тільки вчора приїхала з Криму і сьогодні побачила зруйнований собор.
— І вам шкода?
— Звичайно, шкода, це ж цінність і окраса міста. Коли вже не церква, то міг там бути музей.
— Людей більше шкода, що загинули від трамвайних аварій. Ви ж знаєте, чому церкву знесли.
— Офіціальну версію знаю, але не вірю.
— Вірте, нічого цінного, ні красивого в цьому соборі не було. Стояв, як гриб червивий, підточений зсередини червою. Ви знаєте, є щось символічне в цій метафорі. Погодьтесь, що там копошилась черва, в цій церкві, і серед неї — ви!
— Дякую вам.
— Нема за що.
— Облишмо це. З вами хоче познайомитись одна людина,— перемінила тему Зоя Іванівна.
— Що ж це за людина?
— Порядний чоловік, мій знайомий.
— Також церковник?
— Ні, не церковник,— збрехала Зоя Іванівна.
— Чого йому треба?
— Хоче проконсультуватись у літературних справах. Микола не любив тих невдах, переважно графоманів, що тільки забирали час, але зараз відмовити Зої Іванівні не міг.
— Що ж, коли так хочете,— прошу.
— Можна й мені з ним прийти?
— Прошу. Ви теж на консультацію?
Микола встав. Тепер уже можна було йти, не образивши супутницю.
Усю дорогу думав, чому ця жінка, байдужа до всяких вірувань, зробилась раптом церковницею? Як це обгрунтувати психологічно? І єдиною причиною вважав її нічогонероблення. В церкві вона вбивала дорогоцінний час, з яким не мала що робити.
20
Минув рік від останньої зустрічі з Зоєю Іванівною. Микола й забув про неї.
За цей рік він майже не виїжджав нікуди. Сидів удома, працював. Тем назбиралось стільки, що, здавалось, на півжиття вистачить.
Після першого виїзду в колгосп і знайомства з завідуючим фермою він ще двічі виїжджав туди, знайомився з колгоспниками і головою колгоспу, цікавився роботою клубу, був на вечорі співу і танців. Тепер цілими днями писав, систематизував матеріали, будував плани нових творів. Наразі закінчував п'єсу, уривки якої уже читав в театрі, і вони сподобались акторам і режисерові. П'єса мала бути готова до нового театрального сезону.
Через цю вперту працю Микола занедбав зустрічі з Таїсою Сергіївною, на превелике незадоволення Наді, яка сприяла цьому знайомству і хотіла, щоб воно благополучно закінчилось шлюбом цих двох людей, взаємно небайдужих одне до одного.
— Коли ж ви одружитесь нарешті? — допитувалась Надя.
— Як тільки закінчу п'єсу.
— Це ж не пояснення і не відповідь на питання. Ви любите жінку чи ні? Не крутили б їй голову.
— Я ніяких авансів досі не давав.
— А взагалі, ви любите її?
— Мабуть, так.
— На початку знайомства ви були закохані по горло, а зараз "мабуть, так"?
— Давно не бачився з Таїсою Сергіївною, не бачив сонечка, що підігрівало б мою любов.
— Дурниці говорите,— сердилася Надя.— Не любите, от що, не хочете женитись, тому й зволікаєте. Я не знаю, чого ви чекаєте? Вже б пора!
— Приємно почути, що я вже на порі.
— Залиште жарти! Мені треба знати конкретно, без викрутасів, будете женитись чи ні?
— Ех, Надю,— сумно промовив Гаєвський,— у двадцять літ далеко легше вирішується така проблема, ніж у сорок.
— Вам же ще не сорок,— перервала Миколину мову Надя.
— Скоро буде,— продовжував Микола.— Я просто боюсь рішитись на цей крок. Після Сашеньки я, мабуть, нікого не любив досі, а після знайомства з Зоєю Іванівною став боятися одруження. Може, це доля багатьох письменників? Пам'ятаєте, Бальзак одружився із своєю Ганською, маючи п'ятдесят років і незадовго до смерті. Є й інші приклади. Я не відпираюсь,— заговорив він швидко, побачивши, що Надя хоче заперечити.— Тася мені подобається, я часто думаю про неї вільними хвилинами від праці. Можливо, а вірніше певно, я одружусь з нею. Боюсь тільки, щоб жінка не ревнувала мене до письмового стола, до моєї праці, яку я люблю більше, ніж... жінку.