Лежачи на своєму скуйовдженому ліжку, Зоя Іванівна якраз думала про те, чи любить вона цю людину?
І дійшла до переконання, що нікого, крім хлопця, що загинув на фронті у перші дні війни, вона по-справжньому не любила. Він перший запалив у ній вогонь пристрасті, і з того часу вже ніхто не міг його погасити.
Вона пригадує події сьогоднішнього дня. З Нечаєм набрали їжі на цілий день і блукали лісом, маючи на меті дійти до підніжжя Чатир-Дагу. Але не дійшли. Знайшли серед лісу галявинку, полягали на ній, загоряли, потім поснули, а як звечоріло, пустилися додому.
Мимоволі приходить їй на думку тема розмови, яку вони вели в лісі. Нечай питав, чи знайома вона з місцевою українською інтелігенцією, спитав, чи знайома з письменниками, з ким зокрема. Коли Зоя Іванівна розповіла йому про свій роман з Гаєвським, та ще й з прикрасами, щоб надати собі більшої ваги, він почав розпитувати про настрої Гаєвського, з ким дружить, хто його оточує, його особисті уподобання, що любить, чи п'є, чи курить, чи тужить за домом, кого має за кордоном, якою мовою розмовляє вдома...
Нічого не підозріваючи, у своїй простоті душевній, про яку росіяни кажуть, що "простота хуже воровства", Зоя Іванівна розповіла все, що знала про свого колишнього коханця, а може, навіть і більше того, що знала.
Нечай слухав оповідання Зої Іванівни дуже уважно, особливо коли заходила мова про політичний настрій Гаєвського. Він був, наприклад, дуже задоволений, довідавшись, що Миколу не прийняли в партію. Але про це не говорив більше ні слова.
Зоя Іванівна на мить задумалась. "Чому він так розпитував про Миколу? Чим Гаєвський для нього цікавий? Чи, може, ревнує? Чоловіки іноді ревнують до минулого більше, як до сучасного...
Загалом він якийсь дивний, цей Нечай,— розвивала двою думку Зоя Іванівна.— Після того, як поплавали 1 вийшли з води, він зробився неласкавий, холодний... Може, тому, що втомився за день?.."
Зоя Іванівна знов порівнює в думці двох людей: чоловіка і Нечая. Всі переваги на боці чоловіка. Вдумавшись, вона приходить до висновку, що Нечай чужий і далекий, що з ним вона не має нічого спільного. їй робиться жаль себе і... чоловіка. Вирішує завтра ж написати йому дуже чулого листа і просити пробачення. Про що саме пробачатись — вона не знає, але їй хочеться сказати йому багато ніжних слів. Ніхто ніколи не давав їй стільки волі і стільки грошей.
"Добрий він,— вирішує вона.— Добрий і дурний".
Стомлена за день, Зоя Іванівна несподівано заснула. Так, як лягла звечора, не роздягаючись.
Наступного дня вона встала з ліжка швидше, ніж звичайно. Від незручного лежання і від твердого ліжка боліли боки. Пригадала, що обіцяла написати чоловікові чулого листа. Поки у господині ще не вставали, поки не прийшов Нечай, вона напише листа.
Зоя Іванівна сіла до столу, умочила перо в чорнило, але ні одна думка не йшла в голову. По півгодинному роздумі здобулась, нарешті, на телеграму такого змісту: "Пришли трохи грошей. Скучно. Цілую. Зоя".
З цим побігла на пошту.
17
Микола дописував черговий розділ роману, коли в двері постукали.
Не хотілось вставати, але стук повторився, і він вийшов у коридор. Не питаючи, хто стукає, відчинив двері. Перед дверима стояв усміхнений Лебеденко.
— Не сподівались? —— спитав, простягаючи руку для привітання.
— Більшої приємності не міг сподіватись. Заходьте, будь ласка. Чого ж ви стукали, а не дзвонили?
— Дуже просто, бо дзвоник не дзвонить. Гість і господар увійшли до кімнати.
— Сідайте, будь ласка, отут, на м'якому,—просив Микола. •
В кабінеті було прохолодно, приємно. Балкон і стіни обвивав дикий виноград, від якого в кімнату падало приємне зеленувате світло. Умебльовання кабінету було просте, але вигідне. Під стіною стояв великий письмовий стіл, вздовж двох стін — шафи з книжками, між шафами — широкий шкіряний диван, коло входу на балкон — вигідне вольтерівське крісло і кілька стільців. На підлозі — великий, на всю підлогу, килим.
Микола посадив гостя на диван, а сам сів біля нього.
— Дуже я радий, що зайшли,— сказав господар.— Розповідайте, я вас так давно не бачив. Ви зараз велика шишка, член ВУЦВИКу. Прийшли пішки чи приїхали?
— Приїхав машиною. Але не тому, що став членом уряду, а тому, що весь час нездужаю.
— Що ж таке з вами?! Такою здоровою були людиною, а от і ходити не можете? Ви, мабуть, перебільшуєте, Тарасе Івановичу. Невже з вами аж так погано? Що ж кажуть лікарі?
— Що кажуть? Серце. Після грипу пішло якесь ускладнення, і серце зіпсувалось. Але годі про це. Улаштувались, як бачу, гарно, помешкання добре, прекрасний кабінет, обстановка — все чудово.
— Не нарікаю ні на помешкання, ні на роботу. Справи йдуть непогано. Помешкання, насправді, дуже вигідне, ізольоване, роботу свою люблю, а от все чогось недостає, родинного щастя не маю.
— Чому? В чому ж справа?
— Ех, Тарасе Івановичу! Не хочеться говорити. Що поможе, що я вам поплачу в жилетку? Мріяв колись про добру, вірну жінку, таку, якою була моя мати, про діток, але не знайшов ні того, ні другого.
— Чому?
— Чи я знаю? Підеш, кажуть, за бджолою — дійдеш до вулика або до меду, підеш за жуком — дійдеш до гною або до дучки... Була в мене бджілка, та не пішов я за нею...
Микола розповів про Сашеньку, про несподіваний розрив з нею і її сумний кінець. Тарас Іванович задумався.
— Чи це доля всіх художників — не мати щасливого домашнього життя? — промовив він, неначе про се-, бе.— Треба щось робити,— звернувся він прямо до Миколи.—Треба одружитись, але добре,—додав по хвилині.
Микола не відповів. Сидів задуманий. Такі поради чув уже не раз — і цю пропустив повз вуха.
— Не будемо про сумне, Тарасе Івановичу,— сказав.—Я трохи фаталіст, своєї долі, кажуть, конем не об'їдеш. Прийде колись і мій час. Я ще не старий!
— Оце так по-нашому, за це хвалю. Нема чого розлускати нюні!
Микола попросив вибачення і вийшов у другу кімнату. За хвилину вніс малий столик, накритий білою скатертиною, поставив на нього пляшку вина і дві чарки.
Тарас Іванович заявив, що нічого не п'є, але чарку зина випив4
— Боюсь тепер усього: і швидкої ходи, і чарки горілки. А до хвороби нічого не боявся. Здавалось, здоров'я залізне, а, бач, в п'ятдесят років став руїною.