— Як же ви починали роботу? — поцікавився Микола. Він уже готував у голові план нової повісті або хоч оповідання після цього відвідання колгоспу.
— О, багато розповідати,— промовив М'якота і задумався.— Насамперед треба було знайти людей, на яких можна було б покластись, правда? От таких і підібрав собі наш голова. Це були переважно безпартійні, незаможні, але активні, розумні і прихильні нашій ідеї люди. Партійних не було тоді багато, раз-два, та й годї. СЗтих безпартійних він підучив і підготував до партії. Читав їм книжки, давав додому, вів розмови, організував щось подібне до семінару. Словом, просвітив їм голови, і вони стали найвартішими помічниками. Влаштували ми клуб у хаті колишнього багатія...
— Чи не Ґирі? — спитав Микола.
— Еге ж, його! — зрадів М'якота.— Хіба знали такого?
— Знав.
Микола оповів, звідки і як запізнав Гирю.
— Так от у його хаті ми й організували клуб і читальню, придбали бібліотеку. Тепер таї* маємо вже свого завідуючого і бібліотекаря. Передплачуємо газети, журнали. Одним словом, залучаємо народ до культури.
— З охотою побував би я в клубі, хотів би подивитись, які зміни в тому господарстві, яке я бачив десять років тому.
— Це легко зробити, ходім,— запропонував гостинний господар.
По дорозі до клубу М'якота продовжував розповідати про найважливіші етапи побудови колгоспу, усього господарства, про допомогу держави, відношення людей до праці.
Переступивши поріг бібліотеки, бо двері клубу на день були закриті на замок, Микола побачив за столом бібліотекарку — дівчину з великими сірими очима, з якою їхав у вагоні.
— Здорові були! — привітав дівчину,— Ми наче вже трохи знайомі з вами?
Дівчина почервоніла.
— Пригадуєте, де ми бачились7
— Я вас бачила у вагоні,—уточнила бібліотекарка.
— Правда, не бачились, а бачили одне одного. Мені сподобалась ваша розмова з тою дебелою тіткою.
— То така! — махнула зневажливо рукою.— Не нашого поля ягідка.
— Це відчувалось з розмови.
Микола побачив на полиці свою книжку.
— О, моя книжка,— зрадів. Дівчина не зрозуміла.
— Чому ваша? — зробила здивовані очі.
— Як вам сказати,— знітився парубок.— Ви купили, — вона бібліотечна, але написав її я. Отже, вона і ваша, і моя.
— А ви не кепкуєте? — глянула з сумнівом. Микола більше доказів не мав, але виручив М'я-
кота.
— Це, Настусю, справді наш письменник і це таки його книжка. Ти вже її не позичай поки що нікому, я хочу сам прочитати. Тепер буде читати ще цікавіше, коли пізнав автора.
Микола оглянув бібліотеку, картки читачів, які Настуся вела дуже акуратно. Спитав дівчину, чи читала книжку і чи сподобалась їй самій.
Відповідь була втішна. Дівчина сказала, що книжка добра і "має виховне значення". В її юних устах це запевнення звучало трохи гумористично, але авторові було приємно і тому, що книжка має "виховне значення", і тому, що є вже такі серйозні, як ця скромна щупленька дівчина, читачі й на селі.
— Ви б цю дівчинку трохи підгодовували,— сказав Микола М'якоті, коли вони, попрощавшись, вийшли з бібліотеки,— Молочка б їй побільше, така вже вона зелена.
— Вона, бідна, народилась у найважчий час. В дитинстві молока не бачила, а до колгоспу, мабуть, і скоромного не їла. Така вже кволенька й ходить. Зате голівка розумна! Всі книжки, що в бібліотеці, вона попрочитувала, а як промовляє на зборах!
М'якота говорив з великою батьківською ніжністю про худеньку сірооку дівчинку-бібліотекаря і просвітителя колгоспу. Микола слухав і порівнював той час і обставини, за яких він був у цьому дворі десять років тому. Двір Гирі змінився до невпізнання. Тепер залізні ворота були відкриті навстіж. У неділі і в свята тут бавилась і танцювала сільська молодь, грала гармонь, а не скаженіли пси на ланцюгах. У бібліотеці кожного вечора можна було застати літнього чоловіка, а то й жінку, парубка і дівчину, школяра, що прийшли позичити книжку і віддати позичену. Гирю люди почали забувати, наче й не було такого на світі, а коли хто й згадував, то як поганий сон.
15
В передпокої задзвонив дзвоник. Гаєвський пішов відчиняти, і за хвилину увійшов Хома.
— Кого я бачу? — зрадів Хома, тиснучи руку Влади-кові, що сидів у кімнаті Миколи.— Давненько не стрічались з вами.
— Дуже давно. Чому ніколи не заходите?
— Дорога від мене до вас і від вас до мене однакова.
— Ах, он що! Колись прийду.
— Ні, ні, я жартую,— поспішив Хома, відчувши, що жарт не зовсім дотепний.— Я не рахуюсь візитами і дуже радо відвідую вас. А де ж це господар? — Хома оглянувся позад себе.
— Сідайте, зараз прийде. Як працюється? Що чувати?
— Та нічого, трудимось.
— Жінка мені каже: певне, Хома жениться, що до нас не заходить.
— Ні, не маю такого наміру.
— Не знайшли по собі чи, може, принциповий холостяк?
— Як вам сказати? — Хома помовчав хвилину і, не дивлячись на свого співрозмовника, сказав: — Одружуватись, аби одружитись — я не хочу. А знайти жінку, щоб любила і була вірною на все життя, дуже важко.
Владикові не сподобався його песимізм.
— Це не доказ, — сказав він, — Я одружений, і одружився, недовго розмірковуючи, проте задоволений і щасливий. Жити так, як ви живете, бурлакою, теж не життя. Та й літа минають. Скільки вам? Уже за тридцять?
— На жаль, так,— відповів Хома.— А для чого ви одружились, дозвольте вас спитати?
— Дивне питання.
— Ні, не дивне. Дітей не маєте. Для чого ж тоді женитись? Для задоволення своїх пристрастей? Для вигоди? Це ж нечесно, це ганьба для жінки і для вас
— Дозвольте, дозвольте,— перебив розпаленого дискутанта Владик,— Тут щось не так. Ваша мова пахне аскетизмом чи антифемінізмом, толстовством чи ще чимось подібним, не розберу. Хіба подружжя винне, що не має дітей?
— Тоді ліпше розійтись.
— Це вже інша справа.
— Не інша, а головна.
— Дозвольте. Вам легко сказати — розійтись, бо ніколи не сходились, а на ділі це значно важче, особливо коли любиш.
Розмову перервав Микола. Він приніс дві пляшки любимого цинандалі і поставив на маленький столик у своєму кабінеті, потім приніс чарки і солодке печиво.
— Роздушимо? — спитав, розкорковуючи пляшку.
— З якої це нагоди? — Владик переморгнувся з Хомою.
— Певно, за книжку? — шепнув Хома.