— Коли не занадто важка, — доповнив Арсен Іванович.
— А так, це без сумніву.
б
Минув місяць з того часу, як Микола Гаєвський почав працювати на шахті. З учня він скоро став вибійником, і Арсен Іванович не міг нахвалитись його завзяттям і здібностями. Прийшла і перша заробітна плата. Стоячи в черзі біля віконечка, молодий шахтар так хвилювався, що, коли йому виплатили гроші, не міг розписатись у відомості, бо тремтіли руки. Ні один гонорар, навіть перший гонорар за літературну працю, не був йому такий дорогий, як ця заробітна плата за особисто видобуте вугілля.
Китайці кажуть, що кожна людина повинна посадити в своєму житті хоч одне дерево. Микола подумав, що кожен чоловік повинен добути хоч одну тонну вугілля, адже без вугілля не міг би існувати світ. І тому тим робітникам, що добували чорне золото, повинна бути найбільша честь і слава.
Ця ідея повинна була лягти в основу його літературного твору про шахтарів, про не оспіваний ще робітничий клас.
Після фізичної праці, яка дедалі ставала менш виснажливою, бо він почав звикати до неї, удома знаходив затишок і всі умови для відпочинку. Господарі ставились до нього, як до рідного. Яка це була чудова пара, як вони любили, як шанували одне одного, ці прості старі люди!
У нього створилась була неправильна думка, що на світі рідко трапляються щасливі подружжя, що коли люди одружуються навіть і з любові, то скоро ця любов переходить у звичку, а далі у байдужість, а бува, і в ненависть. Одначе, придивившись до співжиття господарів і їх дітей (дочки з зятем), почав переглядати власні переконання. Він згадав своїх діда і бабу, які життя прожили, мов гоголівські старосвітські поміщики, у взаємній любові і пошані, пригадав батьків; вони ніжно любили одне одного, і, напевне, жодне з них і уві сні не помишляло про зраду. І, нарешті, ця пара. Він бачив щодня, як вони берегли одне одного, як старий намагався виконати якусь жінчину роботу, поки її не було вдома, а потім радів, коли вона приходила, готувалась до тієї ж роботи, аж робота вже зроблена! Так він, наприклад, мив посуд, чистив картоплю, носиз воду, палив у печі, підмітав підлоги, щоб якось полегшити працю своїй Дусі. Він любив її так же ніжно, як тоді, коли принесла йому першого сина, а вона завжди бачила його тим чорнявим красивим парубком, із заломленою набакир шапкою, що обнімав її гнучкий стан на перелазі.
Це були сучасні Філемон і Бавкіда, що наче зійшли з "Метаморфоз" Овідія і пішли у світ проповідувати сімейну любов і взаємну дружбу. В їхніх убогих пенатах Микола почував себе чудесно і відпочивав у них прекрасно.
Полежавши з півгодини на дивані з книжкою в руках, яка звичайно вивалювалась з рук по кількох хвилинах, він ішов на "половину" старих, куди його запрошувано на чай. Євдокія Миколаївна ставила на стіл самовар, варення з вишень власного варіння, і починалось чаювання в супроводі приємних розмов. А велись ці розмови майже виключно про шахтарів і шахти. Семен Родіонович цікавився кожною дрібницею, розпитував, як Микола брав підбій, як вигортав сажу, скільки шпурів просвердлив, як відбувався відпал, а потім відбій і зачистка вибою. Все цс цікавило старого, він наче сам проробляв усі ці процеси, переживав разом з Миколою щастя праці.
У ті часи, як ми вже знаємо, всі роботи відбувалися майже виключно вручну. В шахті, де працював Микола, тільки почали запроваджувати відбійні молотки, але це були тільки початки механізації, яка згодом, через кілька років, мала повністю охопити всі процеси шахтних робіт.
— Ви вже мали в руках відбійний молоток? — спитав старий. Він все життя працював у шахтах вручну і на нову техніку дивився досить скептично. Від Миколи він хотів почути правду, без прикрас, про ту нову техніку, а той мало не підскочив з радості, що зможе розповісти про свої досягнення в оволодінні технікою відбійного молотка.
— Я вже працюю ним,— сказав він захоплено.— Хіба Арсен Іванович не говорив вам?
— Я його вже два дні не' бачу, все десь мотається по партійних справах.
— Ось чому ви питаєте! Та сьогодні я вже норму зробив саме відбійним молотком, дорогий Семене Ро-діоновичу,— похвалився Микола.
— А диви! — вигукнув старий шахтар,— І добре ним орудувати?
— Чудово. Тут не кувалдою гатити півзміни, а за кілька хвилин тонна вугілля. Це, дядю Семене, техніка сьогоднішнього дня, і вона тільки початок. Кувалдам і бурам вже недовго панувати. їх змете технічна революція, як пролетарська знесла царську владу.
Він висловив цю несподівану метафору і сам усміхнувся. Проте старому образ подобався, і він повторив його дослівно.
— Добре сказано,— промовив, — точно. Поговоривши про сьогоднішній день, Семен Родіо-
нович вертався думкою до минулих часів, згадував свою молодість, працю у хазяїв, говорив про заворушення на шахтах, страйки, про нещасні випадки.
— Мій Сеня три дні був у завалі. Не думала я тоді, що ще коли побачу його живого, — пригадала Євдо-кія Миколаївна один страшний випадок, і в її очах показались сльози. Ця подія трапилась давно, ще в їхній молодості, але вона не переставала хвилювати й досі.
Старий шахтар глянув на жінку з невимовною ніжністю і гордістю. Глянув і наче засоромився свого почуття, бо відвернув від неї очі і перевів їх на гостя.
— А не сказала, моя куріпочка, хто врятував мене, хто вигріб з-під породи,— промовив Семен Родіоно-вич.— Коли б не вона, не бачити б мені більше світла сонця.
— Не я ж одна,— заперечила дружина старому.
— Е, доню,— заговорив він, як до дитини.— Що ті всі були варті без тебе? Вона,— звернувся знов до Миколи старий,— три дні день і ніч відкопувала мене. Не їла і не спала. І коли вже їй пощастило побачити мене живого, зомліла, сердешна, і тоді її ледве до життя розбудили. Два лікарі приводили її до чуття. Так-то. їй завдячую своє спасіння, їй, моїй сивій голубці.
Він підійшов до жінки, досить незграбно обняв її за плечі і ніжно поцілував у щоку.
Євдокія Миколаївна зашарілась, як маків цвіт.
— Соромно при людях, Сеню, ми уже не молоді. Микола дивився на цю пару і мріяв про те, щоб і
собі знайти таку вірну подругу, як ця проста жінка, щоб так, як ця пара, прожити в щасті родиннім і спокої душевнім життя.