Судячи з обсягу ями, будівля мала бути велика.
Протинявшись ще кілька хвилин незнайомими вулицями, несподівано зупинився перед високим будинком, у якому містилось шахтоуправління. Про це свідчила червона дошка перед входом.
У юнака жвавіше забилось серце. Що робити? Зайти зараз чи почекати до завтра? Вагання тривало одну мить. Раз вирішив — чого зволікати! З цією думкою увійшов у двері будинку.
З
Микола Гаєвський був спочатку трохи неприємно вражений, що тут його ім'я нікому не відоме. Звичайно, нічого дивуватись. Його невеличкі друковані речі, може, дорогі для нього самого, ніяк не могли претендувати на широкий розголос. Крім того, в шахтоуправлінні працювали переважно старі спеціалісти, що не тільки не читали нової української літератури, але й мови української не знали. На чолі управління стояв, правда, робітник-комуніст, колишній шахтар-вибійник, який знав українську мову і говорив нею залюбки, але признався, що не тільки української, але й ніякої художньої літератури не читає, бо часу нема.
— У вільні хвилини від праці читаємо технічні книжки, без цього не можна, коли хочеш керувати таким підприємством, і партійні, звичайно. Коли ж читати белетристику? — говорив начальник шахтоуправління.
Намір Миколи працювати в шахті прийняв схвально тільки начальник, решта ж його помічників — переважно інженери — вважали його бажання екстравагантною витівкою, яка не заслуговує підтримки і навіть уваги.
— Ви яку маєте освіту? — спитав старий інженер в пенсне, з сивою клином борідкою, що слухав Миколину заяву з іронічною усмішкою.
Почувши, що він лісовий інженер, аж підскочив, пенсне злетіло з носа і повисло на золотому тоненькому ланцюжку.
— І чого ви не бачили в шахті? — спитав.
— Досі нічого не бачив, але хочу побачити і шахту, і людей, попрацювати з ними, охреститися шахтною водою.
— Цього ви можете досягнути, не виходячи з кліті,— зіронізував старий інженер.— Але потім що будете робити, як охреститесь?
— Постараюсь описати те, що побачу у шахті.
— Жюль Берн не таке описував, не виходячи із свого кабінету.
— То були інші часи,—— не здавався Гаєвський.— Та й то була фантазія, а тут реальність, дійсність.
Вся розмова зі старим інженером — це були цебри холодної води на голову парубка, а проте вони її не охолодили, а, навпаки, підтримали в ній вогонь. Тепер уже нізащо не відступив би від свого наміру.
Начальник управління порадив Миколі поступити на нову шахту 16—17 в Будьоннівському шахтоуправлінні.
— Шахта нова, люди переважно молоді, хоч основні кадри складаються з досвідчених робітників. Там ви побачите всякий народ. Письменникові, на мою думку, саме цього й треба. Там у шахтарському висілку легше знайдете й окрему кімнату.
Прощаючись, він побажав Миколі успіхів в роботі.
— А книжку про шахту мені пришліть, обов'язково прочитаю.
Гаєвський подякував за пораду і вийшов з кабінету. Настрій у нього поправився, бо вже було щось певне, а те, що мало статись уже завтра, звершилось сьогодні. Він вирішив переночувати, а зранку поїхати на місце нової праці.
По вечері знов вийшов з готелю і крок за кроком опинився на тихих вуличках передмістя. По обох боках вуличок дрімали маленькі шахтарські будиночки, ліплені, як видно, нашвидкуруч. Це ще рештки старого побуту, свідки тих старих часів царського режиму, коли шахтарський труд вважався каторжним, а єдиною розрадою шахтаря була пиятика і бійки. В далечині, за висілком, червоніло небо, можливо, від вогнів металургійного заводу, а може, від коксових печей, він не знав, а на тлі заграви бовваніли димарі і терикони шахт.
"Дивний пейзаж! — думав Микола.— І в той же час чудовий, фантастичний: на тлі чорної як смола ночі червона заграва і ці силуети на її рухомому фоні". Він почував себе щасливим, що побачив ці красоти, його серце сповнилося гордістю за багатства своєї Вітчизни, за їх різноманітність, за людей, що здобувають ці багатства.
А скільки ще не баченого попереду! Скільки він почує і побачить завтра, післязавтра! Яка щаслива думка осінила його приїхати сюди, в центр вугільної промисловості, яке щастя називати себе сином України, радянською людиною!
* * *
Наступного дня, в другу зміну, начальник шахти інженер Криворук Іван Михайлович водив його по підземеллю, знайомив з шахтою.
Іван Михайлович знав Миколу ще з вечорів у Селянському будинку. Будучи студентом Харківського технологічного інституту, він часто заходив до клубу послухати виступи молодих радянських письменників, та й сам потай замишляв зробитись поетом, але швидко переконався, що великим не стане, а посередністю не хотів бути, отже, закинув поезію і взявся до "прози", яка в багатьох випадках перемагає середню поезію і красотою, і корисністю,— став будівничим шахт.
Бажання Миколи деякий час попрацювати у шахті сприйняв спочатку з недовір'ям. Справді-бо, що за дивацька забаганка!
Однак, поговоривши серйозно, переконався, що людина має рацію. Коли хочеш описати шахтаря, мусиш пізнати його місце праці.
Іван Михайлович забезпечив Миколу повним шахтарським брезентовим одягом, і от вони вдвох з рудниковими лампами в руках спустились у темне підземелля.
Перше враження, коли людина в кліті поринає в темряву провалля, якому, здається, кінця-краю не видно, і коли з половини дороги її поливає холодною шахтною водою, не можна назвати приємним. Микола, звичайно, не виказував своїх почувань, точніше, страху, а навпаки, намагався триматись як досвідчений шахтар, копіюючи тих байдужих до всіх зовнішніх явищ природи пасажирів, що спускались разом з ним в одній кліті.
Нарешті світло, простір замість вузьких стін криниці, ще каскади води при виході з кліті — і шахтний двір.
Він являє собою величезну печеру, видовбану в середині землі, від якої горизонтально розходились підземні дороги у вічну темряву на боки і одна вертикально вгору, стовбуром, яким він тільки-но спустився.
Микола перший раз у житті вдихнув специфічний запах шахтного повітря.
— Пішли, товаришу, — наче зі сну розбудив інженер свого гостя, що, вийшовши з кліті, став і почав роздивлятись довкола. Він бачив, як тих пасажирів, що спускались з ним у кліті, зразу поглинула темрява, чув, як десь в стороні під землею щось гуло і гриміло, і через кілька хвилин із чорного отвору в стіні печери показався кінь, а за ним вантажені вугіллям вагони. Микола витріщив з подиву очі.