— Хотів доконче мати в себе обох любовників жінки,— зіронізував Микола.
— Не говори дурниць,— крикнула Зоя Іванівна.
— Я нічого, продовжуйте.
— Віктор довідався, що ти маєш бути, і став на диби. Він сказав, що не допустить до того, щоб ти був у моїй хаті. Між нами почалась сварка. Тоді він каже, якщо я не відмовлюсь від свого проекту, він усе розповість чоловікові...
Зоя Іванівна замовкла і знов заплакала. Микола більше не заспокоював, чекав, поки виплачеться. Плач на цей раз тривав не довго.
— Я не повірила, що він може таке зробити,— продовжувала Зоя Іванівна.— А він, бачиш, зробив. Коли я пішла до вас, щоб вас запросити, він усе розповів йому... Яке щастя, що вас не було вдома і ви не прийшли,— сказала вона по хвилині.— Повернулась я і застала розлюченого мужа. Він випив для хоробрості і зустрів мене в штики. Віктора вже не було, він змився заздалегідь, бо знав, що я йому цього не прощу. Я б йому розбила голову там же.
Зоя Іванівна знов помовчала хвилину.
— Зустрів мене чоловік потоками найогиднішої лайки. Не знаю, де він таких слів набрав. Ця лайка була така важка, що, здавалось, смолою липла до тіла. Він навіть не питав мене, чи правда все те, що наговорив йому Віктор. Він не пам'ятав себе. Я мовчала. Це його ще гірше осатанило, і вій ухопив стілець, щоб мене ним ударити, але поки підняв стільця, я запустила йому в голову тарілку, що була на столі. Це втихомирило на мить його запал, хоч я не потрапила в голову. Він, на жаль, хитнув нею — і тарілка розбилась об ніжку стільця, який він уже підняв був над головою. Грюкіт, брязкіт розбитої тарілки збентежили його трохи. Я скористалась з замішання, втекла до другої кімнати і закрилась на ключ. Тоді він почав божеволіти.
Зоя Іванівна знов на мить перервала оповідання, збираючись з думками.
— Коли б він був справді збожеволів! — промовила з виразом глибокого жалю.— Але ні, це не було божевілля, це була хамська злоба, яка не знайшла іншого виходу, як у нищенні речей, які він мені колись купував. Чоловікам-хамам здається, що вони купують жінкам частини їх одягу з ласки, що жінки, коли не працюють на заводах чи в установах, нічого не роблять, а працюють тільки вони, пани світу. Яка жорстока несправедливість! Мій чоловік забув, що, йдучи на роботу, мав готовий сніданок, що, повернувшись з роботи, мав обід і вечерю, мав чисту білизну і вичищений одяг, мав побілену хату і вимиту підлогу, що тих керенок, а потім усяких інших грошових сурогатів у вигляді мільйонів і мільярдів, які він приносив зі служби і за які нічого купити не можна було, не вистачало, треба було спекулювати на базарі, звідки і зв'язок з Квашею, до якого мене ревнуєш безпідставно. Чоловік цього не враховував, коли почав нищити мої речі, мої власні, бо заслужені тяжкою, іноді принизливою працею.
Скориставшись з того, що я не бачу, він вніс дерев'яну колоду і на ній сокирою порубав мої плаття, туфлі, білизну, все, що колись купував. І от я залишилась в тім, у чому прийшла до нього п'ять років тому, тобто ні в чім. Така я стою перед тобою. Якщо маєш серце вигнати мене,— виганяй. Мені тепер одна дорога...
Зоя Іванівна голосно заридала.
Микола стояв задумавшись. Перед очима пропливли ганебні образи із оповідання безталанної жінки. Хотів він того чи ні, а був посередньою причиною цього нещастя. Яке становище він мусить зайняти зараз щодо неї? Зважитись на той крок, якого він так боявся? Шкода стало самого себе. Хіба так він уявляв своє одруження? Адже воно трапляється раз в житті. Його першим коханням була чудова дівчина, молоденька, свіжа, з очима-фіалками. її хотів мати за жінку. Не вдалось. Перестраждав. Загоїлась сердечна рана, бо прийшла війна, а на війні, де йдеться щодня, щохвилини про власне життя, відходять набік сентименти і любов, і згадка про кохану воскресає рідкими хвилинами на самоті, в окопах, коли вмовкають ворожі гармати, або в снах гарячих...
Під кінець війни з'явилась на життєвій дорозі, поритій окопами і оплутаній колючим дротом, мов квітка серед пустині, Поля. Може, полюбив би її щиро, як Оксану, але швидка розлука погасила любов, що починала жевріти, як вітер свічку. Не писав до неї з України, бо переконався, що до Галичини, зайнятої загарбниками, не вернеться. Не писав ще й тому, що не хотів стояти на перешкоді до її щастя, а був певний, що така дівчина, як Поля, знайде щастя без нього.
Минали місяці сірої самітності, і знов доля показала йому дорогу на Гончарівку, в хатину з садочком, де мешкала Сашенька. Він знов полюбив. Полюбив цю маленьку чарівну дівчину всім серцем. Всім вона підходила йому: і красою, і молодістю, і, головне, його вона Покохала палко, першою, справжньою дівочою любовью.
І раптом усе обірвалось, і так безглуздо, так по-дурному, так нерозважно. Микола не може знайти досить сильних аргументів для оправдання свого вчинку. Адже любив її і зараз любить. А вона? Хто знає...
Миколу будить із задуми сувора, невблаганна дійсність, груба проза: перед ним чужа заплакана жінка, яка має стати його дружиною...
Він здригається, як від чогось страшного, що має статись. Такий стан у воїна перед наступом, такий стан людини перед тяжкою операцією. Такий стан зараз у нього перед одруженням, яке, він тепер певний, відбудеться. Нема інакшого виходу. Недарма пророчив йому Хома це подружжя. Він добре бачив, до чого йдеться.
"Цікаво, як би він поступив, опинившись у такій ситуації,— думає Микола і відповідає собі ж: — Вигнав би, вигнав би з хати на чотири вітри, бо сама того хотіла, бо сама заварила кашу, хай би сама тепер їла. І знайшла б вихід. Вернула б до чоловіка, і все забулося б. Чому ж я не можу так зробити? Що в мені сидить? Вдаване благородство? Порядність? Теж фальшива!"
Він мало не скрикнув від болю. Дивиться на жінку. Та сидить згорблена, змучена, обезславлена, самітна.
— Що ж мені робити, куди йти? — питає Зоя Іванівна. Вона вже виплакалась і чекає, що скаже він.
— Я думаю, що з чоловіком ти ще помиришся, і все піде на лад, — пробує Микола.— Він перепросить тебе, вибачиться перед тобою...
Зоя Іванівна не дає закінчити. Вона заявляє, що до чоловіка не вернеться, бо він ніколи не простить їй зради і при всякій нагоді буде пригадувати все і знущатися. Ні, вона краще покінчить з собою. Способів багато.