— Мене б'ють! — заверещав він, копирсаючись під подушками.
На його крик відчинились двері, і на порозі став озброєний колякою Охрім. За ним зі скаженим гавкотінням вдерлись собаки. Почалась метушня. Собаки вчепились за литки і за поли кожухів виконавців, Іван схопився за барки з Охрімом, а в цей час старий Гиря зірвався з ліжка, вхопив череп'яний горщик з рештками каші і шпурнув його в голову Івана. Незважаючи на те, що хлопець був у шапці-кубанці, удар був такий сильний, що Іван втратив притомність і повалився на землю. Собаки кинулись на зомлілого, але виконавці відігнали їх палицями і, прийнявши їхню ярість на себе, задкуючи, вийшли з хати і, так задкуючи аж до брами, опинились на вулиці. Звідти бігом пустились до сільради і негайно подзвонили в Харківський губернський відділ міліції. За якусь годину Івана Думу з розбитою головою, пораненим лицем, покусаного собаками було доставлено в харківський шпиталь. Старого Гирю ті самі міліціонери привезли в тюрму. Молодий Охрім Гиря утік.
Про пригоду в садибі куркуля Гирі Микола довідався від самого Івана Думи, який листовно попросив його зайти до шпиталю.
Микола поспішав туди. Побачивши приятеля, злякався,— таким страшним видався Іван. Голова була забинтована, крізь марлю пробивались темні кров'яні плями на лобі і вилицях. Під очима чорніли величезні синці, на лиці — подряпини, залиті йодом.
— Сідай, розповім,— почав Іван.— Я хочу просити, щоб ти підготував якось мою жінку. Не хотів би я, щоб вона мене зараз бачила, в такому плачевному стані. Вона жінка нервова, делікатна, не треба завдавати їй прикрості. На мене зараз страшно глянути.
— Так розписали тебе, як великодню крашанку! — без тіні жарту промовив Микола,— Все зроблю, що попросиш, але спершу розкажи, як все це скоїлось? Чи тебе побили, чи у яку халепу вскочив? Що сталось?
Іван застогнав.
— Ех, брате,— почав він,— коли б ти тільки знав! Я був на війні, як знаєш, був у всяких тарапатах, але такого жаху я ніколи не переживав. Раз уві сні я бачив щось подібне і тоді, пам'ятаю, прокинувся весь потом вкритий, благословив життя, що це тільки сон.
Іван оповів приятелеві всю історію, яка трапилась з ним і його товаришами в куркульському гнізді. Микола слухав і вухам своїм не вірив.
— І за що все це? — спитав по хвилині.
— За те, що хотіли взяти недоїмки, які куркуль не доплатив державі. Ти ж знаєш, який для нас дорогий кожний пуд пшениці!
— Та знаю,— погодився Микола.— І ото за пуд пшениці тебе гак?..
Дума хотів усміхнутись, але це йому не вдалось, лице зморщилось і було подібне, що він плаче, а не сміється.
— От так я, брате, на практиці пізнав, що таке класовий ворог. Я чув, як він розмовляв із своїм колишнім батраком — тепер сільським виконавцем. Скільки презирства, зневаги було в його мові, в самій інтонації. Уявляю, як же він розмовляв з ним у той час, коли той батрачив у нього,
— А як ішли збори продподатку в інших місцях? — спитав Микола.
— Що на це сказати? Нелегко, одним словом. Всюди були труднощі, всюди вставляли нам палиці в колеса. Уже на що малі діти, школярики, маю на увазі куркульських дітей, і ті виспівували нам усяких частівок, хоч би на зразок такої:
Продай коні — купи кролі. Продай корову — купи голуби. Кролі в нору, голуби вгору, Т не буде план до двору...
Я переконався на практиці, що чим більший багач, чим крупніший хижак, тим сильніше він опирається.
Зрештою було різно в різних хатах — хто чинив опір, хто був пасивним, стояв осторонь, хто просився. А у випадку з Гирею — то був обдуманий збройний опір. Там усе робилось по команді. За наказом старого були спущені собаки з ланцюгів, і вони зайняли одну лінію з господарем. Ти б побачив тих звірів! Де тільки він їх дістав, проклятий!
— Бачив я їх, коли був у гостях у Гирі,— сказав Микола.
— Правда ж, ти розповідав про свій візит.
— Різниця в тому, що я їх не бачив у дії,— сказав Микола.
— Це жахливо! Як тільки вони нас не позажирали, досі не опам'ятаюсь. От так, брате, ми, комуністи, здобуваємо той хліб, що ти його спокійно купуєш у крамниці.
Микола слухав це страшне оповідання у великому нервовому напруженні. Він явно уявив господу, в якій йому особисто довелось побувати і де потім розігралась кривава драма радянських хлібозаготівельників, про яку розповідав приятель. Уявив господарів, старого Гирю, якого запам'ятав на все життя, і його сина Ох-ріма.
Не міг тільки уявити ролі жінок в цій хатній війні, про яких і словом не згадав Іван, і це, видно, було передбачено, бо під час тої веремії жінок не було видно.
— Уже коли мене забирала швидка допомога, яку викликав по телефону з Харкова голова сільради,— оповідав Іван,— з'явились дві жінки: стара, видно, дружина господаря зі злющими очима, і молода, видно, дружина отого, що угрів мене колякою по руці, будь він проклятий, мало руку не зламав,— вилаявся Іван,— Слухай,— перейшов він до теми, яка його зараз цікавила.— Тепер, коли ти вже все знаєш, що зі мною трапилось, піди, будь ласка, до моєї дружини і розкажи їй усе, але так, щоб її не злякати. Коли б поривалась бігти до мене, стримай її, хай краще не йде зараз, щоб не злякалась мене такого. Сам бачиш, як мене спотворили. Зроби мені цю послугу, — просив він щиро.
Микола обіцяв, що негайно піде до нього додому і зробить усе якнайкраще, а з результатами прийде знов ще сьогодні.
Помешкання. приятеля не довго довелось шукати. Дума мешкав на Донець-Захаржевській вулиці, в центрі міста. Помешкання не знав, бо Іван ніколи не запрошував його додому. Чому — Микола не міг збагнути. Чи тому, що боявся скомпрометувати себе знайомством з колишнім офіцером і не накликати на себе біди за зв'язок з таким ненадійним елементом, чи, може, боявся за свою жінку, яка при першій зустрічі досить безцеремонно і хтиво поглядала на нього, що не могло пройти повз увагу чоловіка.
До площі Тевелєва Микола доїхав трамваєм, звідти до Донець-Захаржевської рукою подати. Будинок знайшов без труднощів, хоч не на всіх домах залишились номери, так же легко натрапив і на квартиру. Постояв хвилину, подзвонив. Почекав — ніхто не виходив. Потиснув ще раз ґудзик електричного дзвоника, але і цього разу даремно.