— Хто тебе уповноважував ставити мені ці питання? — спитав він, витримуючи погляд Юрія.
— Не має значення,— відповів той.
— Для мене це важливо, — сказав твердо Микола.— Інакше я тобі на твоє питання не відповім.
Юрій мовчав.
— От що,— сказав він по хвилині, вже цілком іншим, не задиристим тоном. — Я хочу з тобою поговорити щиро, відверто. Тебе тут, у нас, люблять, як рідного, мабуть, більше, ніж мене,— додав він з ноткою жалості.— Любить тебе дуже Сашенька. Таке становище, яке утворилось у вас і триває уже другий рік, далі нетерпиме.
Він знов помовчав, наче підбираючи фрази для того, щоб без образи, але ясніше обрисувати те становище.
— Я знаю, що ви тримались увесь час в пристойних рамках,— говорив він далі,— не переступили заборонених, принаймні для дівчини, меж, але мусить бути якийсь вихід. Якщо ти маєш серйозні наміри — женись. І то не гаючи часу.
— А якщо я зараз не можу женитись, то що? — не дочекавшись кінця мови, перебив Микола.
— Не ображайся, — продовжував спокійно, але не дивлячись в очі співбесідникові, Юрій,—тоді треба покинути наш дім. Це буде на користь Сашеньці.
— Це рішення вашої родини?
— Навіщо питати, ти сам це повинен був давно зрозуміти.
— А я не розумів. Так, так... я інакше уявляв. Я думав, що, люблячи, можна б і почекати. Але що ж, я ваших звичаїв ще добре не знаю. У нас було б інакше...
— Бачиш,— скористався з Миколиного признання Юрій,— бачиш, сам кажеш, що у вас ці справи виглядали б інакше. Я тому й поставив питання руба: або — або. Ти зрозумій, сестра в такому становищі, що далі чекати нема коли. Яка гарантія, що ти через рік-два не розлюбиш її, не покинеш? Для людей ти ж вважаєшся офіціальним женихом. Що б тоді робила Саша? Отже, справа така: сестрі треба вийти заміж і влаштувати власне гніздо. Є людина, яка хоче її взяти. Знаєш, про кого мова. Ти стоїш на перешкоді. Зрозумів?
— Дозволь, тебе уповноважили все це мені сказати? — спитав ще раз, вже справді здивований, Микола.— Скажи правду.
— Коли пішло на відвертість, то не маю уповноважень. Але я знаю, що це щоденна турбота матері. її почуття двояться, вона б хотіла для Саші тебе, і в той же час боїться, щоб сестра не залишилась у дівках на все життя.
— Завтра дам тобі відповідь,— рішуче промовив Микола.
Юрій вийшов.
Залишившись на самоті, Гаєвський поринув у думи. Мова Юрія приголомшила. Довго не міг повністю усвідомити, що саме трапилось. Знав, що сталось щось непоправне, що фатально відіб'ється на всьому житті; Так несподівано і безглуздо закінчувався його роман.
"От тобі і "Синя пташка"!.."
Микола згадав виставу п'єси Метерлінка під цією назвою, п'єси, якої потім уже ніколи в житті не бачив, а тоді, в дні його юності і кохання, вона йшла у Харкові. Дивився її разом із Сашенькою. Як вона їм подобалась, та далека тепер, а тоді така чарівна казка!.. Вийшовши з театру, Микола назвав Сашеньку синьою пташкою, символом щастя.
— Я упіймав тебе, щастя моє, і не віддам ніколи нікому...
"Саші треба вийти заміж,— бринять в мізку слова її брата.— Є людина, яка хоче її взяти..."
Микола здригнувся. "Яке гидке слово: "взяти",— думає парубок.— Як якусь річ. Можна взяти легко, як коробку сірників, але й брутально, як бере яструб синичку. Як же її візьмуть?.."
"А може, так треба? — думає Микола.— Може, це така доля?"
"Ха-ха,— сміється він.— Дурниця. Ніякої долі. Захотів, взяв би зараз дівчину за руку і повів у загс, і вся тут доля..."
"Але не зробиш цього,— вистукує в голові якийсь молоточок, — не зробиш, боїшся труднощів, не дозволяв твоє виховання, твоє галицько-інтелігентське виховання..."
Микола жене геть настирливу думку.
— Неправда це! — кричить він роздратовано собі,— Не виховання!
"Отже, страх?" "Можливо, що це страх".
"Можливо, кажеш? А може, ти недостатньо любиш?" — шепоче щось у вухо.
"Єхидне питання,— обурюється Микола,— Які є підстави так питати? Я люблю її так, як ніколи нікого не любив досі, — відповідає вій мовчки сам собі.— І через те тільки, що люблю, я почуваю, що не дам їй життя, через те тільки, що не хочу руйнувати кришталевої будівлі кохання, через те тільки, що не можу обдурити дівчину в її світлих надіях, в її святій вірі в мене, в мою порядність, в мою чесність, я сходжу з її дороги. Ах, коли б вона могла це зрозуміти! Та чи було б їй від цього легше, коли б і зрозуміла? А може...— закрадається нова, несподівана думка, — може, сама Сашенька недостатньо любить?Адже велику любов визначає її здібність жертвувати собою. А Саша не хоче почекати, не хоче принести маленької жертви часові. Що ж, тоді легше їй буде звикати до Іщенка. Він, мабуть, не такий поганий хлопець і любить її не менше, ніж я,— думає Микола.— Чи доб'ється її любові — сумнівно, але в подружжях не завжди панує взаємність. Звичайно любить одно, а друге дозволяє себе любити".
Він на мить уявив Сашеньку в обіймах Іщенка.
— Боже! — закричав несамовито, вхопившись руками за голову.— Невже вона зможе? — стогнав, наче від лютого болю.— Невже після тих чудових, поетичних вечорів, проведених з ним, вона зможе пестити іншого? Видно, не любила по-справжньому,— з'явилась думка,— видно, "треба було вийти заміж", і все. Що ж, може, так краще, — вирішив по короткім роздумі,— Заважати не буду. Хай живе з тим, що просив відступитись. Жалюгідний бевзь. Нехай, відступлюсь, а ви живіть і будьте щасливі!..— Зривається з місця і вирішує негайно покинути дім назавжди.
Вийшов надвір. Куди податись? Вечір був такий чудовий! Із-за тополь, що росли вздовж вулиці, виглядав місяць і наче питав: куди намірився? Чого шукаєш? Від щастя не йдуть! Вернись!..
Але Микола не послухався німої мови місяця. Він щось пригадав і рушив з двору.
ЧАСТИНА ДРУГА 1
В районі Москалівки, в сірому двоповерховому будинку по Степному провулку, № 2, займав вузеньку, в десять квадратних метрів, кімнату приятель Миколин, товариш по гімназії і військовій службі, Хома Ульяно-вич Давидович. Він, як і Гаєвський, перейшов з рештками розбитої галицької армії на Радянську Україну, потрапив у полон до білих і разом з Миколою перебував у харківській тюрмі. Там він просидів місяць в голоді і холоді, заразився висипним тифом, і його було відправлено в колишню Миколаївську лікарню, де якимось чудом вижив до приходу Червоної Армії і вийшов на світ. Перші його кроки були, звичайно, до Миколи, єдиного знайомого в місті, який уже мешкав на Гончарівці. Гаєвський прийняв тоді товариша дуже тепло. Сердечно віднеслись до нього і господарі дому. Микола допоміг йому знайти працю і кімнату, якраз оту, на Степному провулку. Про Давидовича згадав зараз, вийшовши з затишного будиночка на Гончарівці, де пролинули чудові дні його кохання, де знайшов справжнє родинне тепло перший раз за весь час, відколи вийшов з рідного дому.