Микола сказав, що народ у Галичині бідний, землі має мало, що не має з чого гнати горілку, тому й п'є мало. А про себе сказав, що зовсім не п'є.
— Чоловік непитущий — непевний,— промовив важно господар, косо поглядаючи на гостя.
— Чому ж так? — спитав Микола.
— А тому — з питущим за чаркою завжди знайдеш общий язик, а з непитущим тяжко, той все тримає камінь за пазухою.
— А ось у мене каменя немає,— пожартував Микола, розстібаючи піджак. Але його жарт було сприйнято мовчки.
— Не п'єте, то хоч їжте, — промовила господиня.— У місті ж голодуєте.
Микола сказав, що не голодує.
— Совєцька власть годує, значить? — спитала з єхидно-пісною усмішкою господиня.
— Годує,— твердо сказав Микола. Господиня умгукнула і більше не говорила. Старий Гиря чекав іншої мови й іншого настрою від
гостя, хоч син і попереджав, що його колишній напарник прихильник нової влади. Він думав, що в хаті, між своїми, він буде одвертіший і скаже правду.
— Не може бути, щоб чоловік із загряниці сочувст-вував комзлидням,— говорив він.— Побудете тут, роздивитеся і швидко почимчикуєте назад у свою Австрію.
Зустріч з юнаком не задовольнила. Перш за все, не вдалось його напоїти. П'яний швидше правду скаже. Сам він вдавав більш, ніж справді був п'яний, щоб заохотити гостя до свобіднішої розмови. Але й це не вдалось.
— То ви як? Думаєте, що ця власть втримається? — питав господар уже спокійніше.
Микола кивнув головою.
— Ні, брат,— заперечив Гиря,— ніхто її не любить. Ця власть не від бога.
— Я з вами погоджуюсь, що не від бога,— сказав Микола.
— От бачите,— зрадів господар,— а раз не від бога, то їй не бути. Село цю власть не любить, а без села ні одна власть не вдержиться.
Микола хотів заперечити, але господар не дав говорити.
— Село годує державу, село! — говорив він.— Від нас повідбирали землю, покромсали, пороздавали злидням, що ніколи її не мали і не вміють на ній робити. І що ж: земля бур'янами поросла. Йшли сюди, бачили? Скоро вони до нас "прийдіте, поклонімось!".
— Мабуть, не прийдуть,— перебив Микола.
— Прийдуть!
Миколі вкрай набридла розмова. Полемізувати з п'яним багатієм в його хаті, будучи його гостем, не хотілось, тим більше, що бачив усю безкорисність суперечки. А почував себе так, неначе його хтось обмастив липкою смердючою грязюкою.
Дочекавшись відповідної хвилини, коли можна було встати, не дуже ображаючи господарів, він підвівся, подякував за гостинність і майже бігом подався на вокзал. Біг, неначе за ним гналась вовча тічка. Зітхнув вільніше, коли вже сів у вагон.
"От так візит, от так поїздочка! — повторював тихо про себе.— Буде що розказати".
До пізньої ночі він оповідав удома про свої переживання у багатія Гирі. А наступного дня зранку здавав звіт про поїздку своєму начальникові.
— З першого погляду вразила мене заможність господарів,— оповідав він.— На подвір'ї стояла, спокійно ремиґаючи, пара ситих волів, тут же сновигали кури, качки, індики. На ланцюгах два таких собаки, що, якби зірвались, роздерли б людину на шмаття. У хаті проти дверей на стіні образи в срібних і золотих ризах. Над ліжком дорогий перський килим, в куті замість звичайного селянського мисника буль, інкрустований бронзою, виміняний також, видно, за кілька кілограмів борошна. В ньому дорогий сервіз, кришталеві з золотими краями чарки, з яких ми пили самогонку.
— І ви пили самогон? — спитав Андрій Олександрович.
— Довелось покуштувати,— відповів Микола.— Невдало, правда, вийшло те куштування, я мало не захлинувся, але ніяк не можна було відпроситись, не міг образити господарів.
— Не велика б біда,— вставив слухач.
— Бачите, я якось так не умію,— не то соромлячись, не то з жалем сказав Микола.
Андрій Олександрович махнув рукою.
— З такими людьми нема чого церемонитись. Микола хотів було спитати, чи зобов'язує слово,
дане недругові, такому ось, як Гиря, і іншим, але той категоричний рух руки начальника міг бути прийнятий за апріорну відповідь. Він уже не знав, що відповісти, сказав тільки, що це було в хаті, де його приймали як гостя. Це, видно, не задовольнило Голубаєва, але він не хотів більше про це говорити.
— Що ж далі було, розповідайте! Ви хотіли дізнатись, як вони ставляться до Радянської влади, і довідались: негативно ставляться, це ми знали без вашої поїздки. Як вони відносились до петлюрівщини і Центральної ради? Довідались?
Микола справді говорив про це з обома Гирями.
— Про Центральну раду згадував старий Гиря, як про втрачений рай. Його старший син воював у лавах військ Центральної ради і загинув. Старий цього не може забути.
— Що ж ви думаєте,— у нього заговорила національна свідомість?
— Не знаю, якось не розібрався, які мотиви бринять в мозку такого типа. Він сказав, що твердо стоїть за українську державу.
— Ясно,— промовив Андрій Олександрович, нервово пройшовшись по кабінету.— Він знає, що держава петлюрівської орієнтації вернула б йому землю, а Радянська влада не поверне. От звідки й походить націоналізм у Гирі. Він чи не найкраща ілюстрація до того, про що ми з вами не раз говорили. Націоналізм притаманний переважно інтелігенції, ну й таким прошаркам населення, які мають з цього якусь користь. Простому селянинові вій не потрібний.
Гаєвський задумався, розбираючи слова начальника. Він перший раз у житті почув таку істину. Досі й на гадку не приходило розшифровувати слово "націоналізм".
Телефонний дзвінок перервав розмову. Андрій Олександрович зняв трубку і довго щось говорив, можливо, з самим наркомом.
8
Якось після поїздки в село Микола застав удома Сашу дуже знервовану. Привіталась з ним не так сердечно, як завжди, на личку видніли сліди сліз, які даремне намагалась приховати.
— Що трапилось? — спитав здивований юнак.
— Нічого.
— Так не буває, з нічого не плачуть. Якісь домашні неприємності?
Саша не відповіла і пішла в свою кімнату. її душили сльози. Виручила небогу Марія Василівна.
— Приходив Іщенко, колишній жених Саші, докоряв дівчині нестійкістю, освідчувався в любові і просив руки. Сашенька його освідчень не прийняла, сказавши,
що любить вас. Од того-то й плакала,— закінчила своє пояснення стара жінка.
У тому, що Марія Василівна поспішила без дозволу Сашеньки все викласти та ще й назвати Іщеика женихом, ким він серйозно ніколи не вважався, була її далекоглядна політика. Стара діва безмежно любила сестрину одиначку. Ця сліпа, віддана любов не раз викликала ревність Сашиної матері і була причиною серйозних непорозумінь між сестрами. Мрією Марії Василівни було якнайшвидше видати дівчину заміж за Гаєвського. Стара подумала, що коли скаже про жениха, то тим самим зрушить з мертвої точки застій у взаєминах молодих людей, примусить хлопця зважитись на шлюб. Одначе невдала дипломатка помилилась, її оповідання викликало зовсім не бажане враження. Микола, взагалі нестриманий у своїх почуттях, зразу спалахнув. Його охопила злість і ревність, а рівночасно і страх, бо він відчув, що валиться чудова будівля, що він більше не матиме того безтурботного душевного спокою, яким користувався досі, що черв'як сумнівів точитиме його душу.